— Не рівняй! Тепер це реально.
— Зрештою, чого на цьому світі не буває. Адже відкриття обрізування лози винограду належить віслюкові. Чув цю історію? Якось голодний віслюк акуратно об’їв на кущі винограду довгі закрутки. Всі жахнулись. А згодом, під час збирання обгризений кущ дав щедріший урожай, ніж неушкоджений. І греки спорудили першовідкривачеві пам’ятник.
— Облиш віслюка. Будемо говорити, як ти любив казати, по суті. Я у Львові з середини серпня, у вересні, скажемо так, виник гурток військових старшин, які почули голос залізної логіки історії. Серед них були поворотці з російського полону, які пережили там революційні перевороти, навіть бачили будування української держави над Дніпром. Отож і рішили старшини створити офіцерський гурток, назвавши — Центральний військовий комітет, оскільки почали створюватись окружні військові комітети — в Перемишлі, Самборі, Стрию, Станіславі, Коломиї, Тернополі, Золочеві і так далі. Отже, Центральний військовий комітет хоч нині готовий узяти владу в свої руки. А для цього нам потрібен авторитетний чоловік. Отож комітет і звернувся до Вітовського. Мені доручено його зустріти, оскільки ми з ним добре знаємося. Ми не віримо, що Петрушевич чогось доб’ється у Відні. Владу треба брати військовою силою. Тільки так. А поки що ми діємо підпільно.
— Отже, ти член військового комітету? — щиро, серйозно, без зухвальства здивувався Грицан.
— Як бачиш! — І кожна іскорка в очах — крицева. Звичайно, стріляти не буду, але моя поміч може знадобитися. Я міг би бути міністром без портфеля…
— Але ж ти завше був міністром якраз з портфелем, — добродушно посміхнувся Ярослав, натякаючи на те, що Ростик ніколи не розлучався зі своєю течкою, в якій носив горілку, всілякі закуски. Інколи — свої статті, які пахли шинкою. Як правило, Ростик напивався і неодмінно десь забував той портфель. Потому, в наступні дні, були пошуки по всіх питейних пристановищах. І якщо не знаходили, то Ростик одразу купував нову течку: аби знов десь загубити. — Що ж, це цікаво. А скільки війська у Львові? Маю на увазі українців.
— Січових стрільців і жовнірів приблизно дві з половиною тисячі. А крім того, квартирують полки, в яких також служать наші люди. Так що приставай до нас. Ви будете робити революцію. Я своїм портфелем — забезпечувати ваші животи, а пером прославлятиму ваші буйні голови. Пристаєш?
— Сам розумієш, в цьому світі не можна бути Робінзоном, — не відразу, а помисливши, задумано мовив Грицан. — Не буду з вами — буду з кимсь іншим. Але я піду з вами. Тут моя земля. Однак галицькі політики мені нагадують Вальтера Скотта. Чудовий був романіст. І мета його була чудова — боротьба шотландців за незалежність проти англійських колонізаторів. Він був чудовим знавцем історії, він вивчав стародавні рукописи, хроніку, мемуари, юридичні документи і кодекси, він особисто обстежував руїни замків, вивчав зразки зброї, навіть збирав зброю, побутові речі, рукописи. Він блискуче змалював боротьбу свого народу, зрештою, як і інших народів, за незалежність, знав, як виборюється незалежність, прагнув її для своєї Шотландії, але… Шотландія так і не звільнилася з-під влади володаря морів і океанів. Отож мрії Скотта не збулися. Є інший приклад — росіяни, а точніше — більшовики. Як хочеш розцінюй — більшовики зразок справжньої боротьби. Ідуть напролом. Себе не шкодують.
Він замовк. Дівчина за сусіднім столиком все ще колупалася в котлеті. Боговик розлив у чарки рештки коньяку.
— Будемо вірити, Славку, що все обійдеться добре, — сказав він якось скрушно і чомусь тяжко зітхнув. — Ось приїде Віцко… Побачиш, одразу все зміниться. Допивай, бо запізнимося!
Ростислав одним духом вихилив келишок і похапцем накинув на світловолосу круглу голову капелюха; він давно, мабуть, не підрізав волосся, бо кумедно стирчало з-під крис закарлюченими хвостиками. Грицан хотів було подружньому поглумитися, але Боговикові очі горіли вогнем. Він гаркнув:
— Бігом! — І першим рвонув до трамвайної зупинки.
На головний двірець вони приїхали за сім хвилин до прибуття поїзда з Чернівців.
— Будемо патрулювати, — розпорядився Ростислав. — Я з голови, а ти з хвоста.
Поїзд запізнився майже на годину, та ні Боговик, ні Грицан не нарікали, що стільки часу простовбичили. Найчорніше було те, що Вітовський ним не приїхав. Ростислав знизав плечима:
— Нічого не розумію! — І розвів руками.
— Чого саме? — не покидав Грицана спокій.
— Він завше був такий точний. Аж дивно.
— Може, щось сталося.