— Чому ж би я не знав! — І Грицан голосно чмихнув. — Хм! Не знав… Якби люди відали, скільки знає Ярослав Грицан! Якби… Але тут на перешкоді його щира, відверта душа, і люди з ним запанібрата. Кожний пропускає його улюблену фразу повз вуха. А жаль! Варто б її прожувати: «Мені абсолютно байдуже, що думає про мене хтось, мені найважливіше, що думаю про когось я». Він з ними поводиться просто, а вони його вважають за простачка. Славко та Славко… Свята наївність!
— Руки вгору! — рявкнуло Грицану в потилицю, і чиясь тверда рука стиснула, мов кліщами, плече.
Це тривало лічені секунди, але це було так несподівано, та ще при гострому неврозі Грицана, що той аж підскочив. Рвучко вирвався. Обернувся.
— Ти? — витріщив очі, впізнавши Вітовського. — Ми ж тебе висліджуємо так ретельно, як шпигуна.
Щось подібне пробурмотів під ніс і Боговик, — Вітовський обох їх застукав зненацька.
— Ні, звідки ти? — не терпілось Ярославу.
— Кажи ж! — наполягав Боговик.
А Вітовський все посміхався в акуратно підстрижені світло-каштанові вуса. І обіймав розчулено обох.
— Я зайшов іншими дверима… Спершу треба було збоку глянути на перон, а тоді вже ступати.
— А де ти так довго пропадав? — не вгавав Ростик. — Ми так тебе чекали… Весь коньяк у рестораціях повипивали…
— Це мене в твоєму рідному Галичі польські легіонери затримали, — весело мовив Дмитро.
— А ти схуд, — зауважив Боговик.
— Не всі ж такі, як ти, — і поплескав Ростислава по плечу, як можна плескати стіну. — Ну, що у вас?
— Держава! — з сарказмом кинув Грицан.
— Пробач, — зігнав з лиця посмішку Вітовський, — жарти люблю, але про серйозні речі люблю говорити серйозно.
— Хіба ти не чув, що Петрушевич проголосив державу? — і собі настовбурчився Грицан.
— Чув.
— То що ж?..
— Хлопці, ціхо-ціхо! — коротко замахав виставленими вперед долонями Боговик. — Віцко, ти голоден? То найперше, бо ніякі державні справи на порожній живіт не вирішуються.
— Я ситий, хіба… пива.
— Годиться!
І Ростик першим почимчикував перевальцем до першого ж шинку на Городоцькій. Замовив три кухлі. Стали обік, аби ніхто не чув їхньої розмови.
— Так… — обтер обпінені губи Ростик. — Інформувати буду я. Військовий комітет утворено задля того, аби зробити переворот і взяти владу в руки військових. Дійшли згоди, що найавторитетніша особа серед наших старшин — ти. Отже, й вирішили тебе покликати, щоби ти очолив його.
— А хто досі очолював?
— Тимчасово поручник Бубела.
— Старий знайомий! — вставив Вітовський.
— А заступником у нього сотник Поточняк.
— Де штаб?
— Тимчасово у «Народній гостиниці».
— Поїхали?
— Якщо не хочеш відпочити з дороги…
— Уперед, Ростику! До трамвая!
Зал-кімната, куди Боговик привів Вітовського і Грицана, чимсь нагадував шкільний клас — повно столів і стільців. Півтора десятка старшин голосно про щось сперечалися. Вони були такі запальні, що й не запримітили приходу гостей.
— Струнко! — чи жартома, чи всерйоз загорлав ще з порога Боговик. — Всі струнко!
Команда його, мов сокира, обрубала гамір. Старшини схопились на ноги, повернули голови до дверей, і… ніхто не корився тій Ростиковій команді — старшини кинулися до Вітовського, тиснули руку, а хто знався ближче, цілувався, не соромлячись сліз.
Останнім до Вітовського підступив невисокий молодий старшина, тендітний, з м’якими інтелігентними рисами обличчя, темно-русим волоссям; пенсне в золотій оправі прикривало мудрі ясно-карі очі. Досі він тримався збоку.
— Будемо знайомі,— м’яко промовив. — Сотник Анатоль Поточняк, заступаю поручника Бубелу.
Грицана вразив його голос. Він був не тільки м’яким, а лився якось особливо мелодійно з тонкуватих, видовжених уст.
— Якщо вас цікавить моя особа — прошу. Двадцять чотири роки. Син антиквара зі Львова. Закінчив львівську гімназію. В Січових стрільцях — з перших днів. Добровільно, розуміється. Воював аж до розгрому під Бережанами. Лікувався у Відні. Коли почув про події у Львові, виписався зі шпиталю, приїхав до Львова.
— Радий з вами познайомитися, — по тому, як Вітовський тиснув Поточнякові руку, неважко було зрозуміти, що той сподобався йому.
І Грицану сподобався. На розумних людей в Ярослава особливий нюх. Він їх визначає з кількох слів.
— У такому разі, панове, прошу сідати. — Поточняк став за чільний стіл. — Продовжимо засідання військового комітету. — Він кинув убік рум’янощокого хлопця: — Протоколуй. — До старшин: — Перше. Й найголовніше. — До Вітовського: — Чи згодні ви, пане сотнику, очолити Центральний військовий комітет?