Але історія — баба капосна, — подумав Кость Левицький, — он як жорстоко вона обійшлася з Придніпрянською Україною! Він мав на увазі Центральну Раду. Першим універсалом оголосила автономію України, яку Тимчасовий уряд визнав лише під великим тиском, і то в рамках чотирьох губерній. І тільки другим універсалом від 3 листопада 1917 року оголошувалося з’єднання всіх українських земель під крилом Центральної Ради. Але й далі — автономія. І навіть третій універсал, 20 листопада, коли була проголошена Українська Народна Республіка, не визначав самостійності, а — федеративний зв’язок з Росією. 17 грудня 1917-го — ультиматум уряду Леніна: або Центральна Рада дозволить більшовикам діяти на Україні, або виповімо війну. Центральна Рада відкинула його, і більшовицькі війська рушили на Україну. Справжня біда почалася після Бреста: закликавши німців та австрійців на терен України для захисту від більшовиків, Центральна Рада сама була розігнана, і тепер на Україні запанував поборник «єдиної неділимої» гетьман Скоропадський. І на Україні — хаос, — подумав Кость Левицький, — суцільний хаос. А деякі наші опозиціонери горланять про возз’єднання. Яке возз’єднання? З ким з’єднуватися? З гетьманом Скоропадським, котрий хоче запхати Україну назад у пащу єдиної неділимої Росії? Хоч би Петрушевич зателефонував, хоч би вже щось там у Відні вияснилося, тривожився Кость Левицький, бо ж з дня на день може прибути з Кракова польська ліквідаційна комісія, щоб перебрати в Гуйна владу, — тоді буде пізно.
Подув пронизливий крижаний вітер. І налетіла колюча мжичка. Кость Левицький зіщулився. Перед Вірменською церквою дорогу йому перебіг чорний кіт, зблиснувши зеленими очима, а в дворику тієї ж Вірменської церкви заскиглила сука, яку обнюхував патлатий пес.
Кость Левицький сплюнув сердито і, обігнувши Народний дім по вулиці Корняктів, з боку Преображенської церкви, ввійшов через парадний хід. У тимчасовій канцелярії першим його зустрів Ізидор (або Сидір) Голубович — прибічник по парламенту і партії, сорокарічний доктор права, — повняве обличчя, невиразні вуса, тонкі губи, тонкий ніс, гострі очі під низькими бровами, високе чоло з залисинами і рідке волосся, чесане назад.
— Телефонував доктор Петрушевич?
— Ні,— впевнено відказав Голубович.
— Хм-хм-хм! Що б то мало означати?
— Ні дзвінка, ні кур’єра.
— Хм-хм-хм! Але ж може прибути ліквідаційна комісія, — допитливо дивився на Голубовича.
— Треба йти до намісника.
— Хм-хм-хм!
— Нема ради — треба йти до Гуйна.
А за вікном не переставав холодний осінній дощ. День похмурий та глухий.
XVI
— Треба хоч раз проявити тверду рішучість, — кулаком, наче рубанком, рубав повітря Поточняк. — Ми так багато тратили через що? Через свою нерозторопність! Ось!