— Треба арештувати цю проститутку, — серйозно порадив надворі Грицан. — Або прибити…
— Ідіот! — кипів Вітовський. — Влади пішов просити! А щоб він сконав, заки дійде до намісника. Ай-ай! Ну що, Ярославе, йдемо на Ринок, напевне, Поточняк уже перебрався — стільки часу минуло.
По Краківській вулиці вони вийшли на площу Ринок.
І попри фонтани «Нептуна» та «Діани», попри кам'яних левів, що застигли при вході до ратуші, подалися до білої триповерхової кам'яниці, де містилося культурно-освітнє товариство «Просвіта», засноване рівно п'ятдесят років тому.
Коли Вітовський ступив на поріг залу на першому поверсі, старшини напружено застигли, вп'явшись у нього очима. І Вітовський, нічого не пояснюючи, залізним голосом, безапеляційно сказав:
— Уночі виступаємо. Все! Прошу всіх сідати. Будемо раду радити. Цього разу — остаточно!
Як він зараз шкодував, що не має вищої військової освіти! Нічого, оточить себе мудрими людьми.
— Перше. — Сам Вітовський не сідав. — 3 цієї хвилини Центральний військовий комітет перейменовується в Українську генеральну команду. Згода?
— Згода!
— Друге. Сотнику Грицан, прошу писати: «Команда УСС. Чернівці. Уночі з 31 жовтня на 1 листопада цього року Українська Національна Рада переймає владу над українськими землями Австро-Угорщини. Цієї ночі українські частини займають Львів. Те саме заряджено по всіх містах Східної Галичини. Всі частини УССів мають переїхати до Львова. Бойові частини, що знаходяться в Чернівцях, мають виїхати зараз, не гаючи часу. Труднощі в доставі потягів опанувати силою. Головний комендант Центрального військового комітету Вітовський». Іще одна депеша: «Окружний військовий комітет. Після одержання цього наказу негайно опанувати місто. Оставити відповідну до місцевих потреб залогу, решту війська вислати негайно до Львова». Мій підпис. Ярославе, прошу разом з сотником Поточняком розіслати кур’єрів по всіх окружних містах:
Дрогобич, Стрий, Самбір… ну й так далі. Початок акції у Львові о четвертій годині ранку.
— А чи вистачить сил утримати Львів? — недовірливо спитав котрийсь із старшин. — Чи не відкласти на тиждень?
— Ні! — рішуче заперечив Вітовський. — Давайте ще раз зважимо. Маємо півтори тисячі стрільців. З них вісімсот можна вжити до обсади урядових будинків та військових магазинів. Решта — облога в казармах, патрульна служба на вулицях, варта при інтернованих частинах неукраїнської національності.
— А як сприймуть акцію австро-угорські частини?
— Сподіваюся, будуть нейтральними.
— А поляки? У Львові двісті тисяч жителів.
— Сили військові поляків, на жаль, невідомі. Але, крім тих півтори тисячі стрільців, розраховуємо на студентів, гімназистів, є кілька сот цивільних жовнірів старшого покоління, з яких можна створити поліцію та розвідку.
— Що ж…
— Після того, як кур’єри роз’їдуться з депешами по Галичині, переходимо до Народного дому, — рішуче завершив Вітовський, бачачи на деяких лицях сумнів. — Якщо не візьмемо влади цієї ночі, завтра це зробить польська ліквідаційна комісія.
— Ми візьмемо її, владу! — в тон йому Поточняк.
І генеральна команда метушливо передислокувалася до Народного дому — у велику шкільну кімнату на третьому поверсі, вікна якої виходили на Преображенську церкву.
Левицький ще не повернувся від намісника. Вітовський думав: все, мабуть, дебатує з Гуйном… Що ж, широкий жест завжди був головною рисою його приватного життя, а в політиці — компромісовець. Власне, і в характері також. Вважає себе демократом, хоч народу не любить і не спілкується з ним, хіба в часи передвиборчої агітації та на Шевченківські свята. Це не такий трибун, як Франко, котрий радів і плакав з народом! Кажуть: у Левицького мідяне чоло…
Поки Левицький барився, Вітовський тим часом давав старшинам різні розпорядження. Нарешті Боговик передав: Левицький у себе. І Вітовський одразу майнув до канцелярії Національної Ради. Левицький сидів глибоко у фотелі, а в руках тримав газету з маніфестом цісаря про право націй на самовизначення…
— Ну що? — нетерпляче спитав Вітовський.
— Намісник сказав, що нема ще наказу про передачу влади — ні від цісаря, ні від уряду…
— Ми його дві години переконували, — додав Голубович. — Ми інтелігентно виклали наші домагання…
— А той усе не дає влади? — глумливо похитав головою Вітовський. — Ви просите, а він не дає…
— Я гадаю, таки треба зачекати, — промуркав Левицький, поправляючи пенсне. — Петрушевич недарма ж у Відні сидить.