— Пізно! — кинув в лице йому Вітовський.
— Що пізно?
— Ми готові до виступу. Вже нічого змінити не можна: старшини пішли до своїх стрільців і чекають команди.
— Але ж сьогодні, може, прибуде з Відня кур’єр…
— Я дав наказ готуватися до перевороту. Зупинити все це неможливо, наші люди роз’їхались по всій Галичині,— в один і той же час війська по всьому краю захоплять владу.
— Передчасно… Могли б без крові… А як на це подивиться Антанта? Ви, добродію, подумали?
— Нічого не можливо змінити! А щодо кровопролиття, то революція без крові не обходиться.
— Ще б трошки зачекати…
— Нічого змінити не можна! — майже автоматично повторив Вітовський, він не слухав Левицького, подумки був уже на барикадах. — В іншому нас розсудить історія!
XVII
«Вони щось замишляють… — кружляючи довкола Народного дому, думав Адам Стемпковський. — Таки щось замишляють…»
Його не хвилювало формальне проголошення Петрушевичем Української держави в Галичині. Написати «ми — держава» — виставити себе на посміховисько. Держава — насамперед влада, армія, а вони, за старою звичкою, попросту базікають. Власне, хай тішаться! Завтра з Кракова приїде ліквідаційна комісія, відтак князь Вітольд Чарторийський, що призначений генеральним комісаром Галичини, перебирає владу з рук намісника Гуйна. Тим паче маємо підтримку. Ще торік — до більшовиків — Тимчасовий уряд Росії звернувся до поляків: «Прийміть же, брати-поляки, братерську руку, яку простягає вам вільна Росія». Правда, потім стало відомо, що Мілюков сказав британському послові: «Польща повинна мати всього-на-всього автономію». Нічого — і то добре. Але ми посміялися і нині створили свою незалежну Польщу — без Мілюкова, без Леніна. Так, нам забезпечено належну підтримку в світі: ще рік тому Пуанкаре підписав декрет про створення у Франції польської армії. Армія вже формується. На чолі її став сорокап'ятирічний генерал Галлер, котрий, як і Пілсудський, командував у перші часи війни польськими легіонерами. Пілсудський — першою бригадою, Галлер — другою.
Адам знову виглянув із своєї засідки: ніби нічого підозрілого. Звичайно, було б невигідно, коли б Січові стрільці щось затіяли. Проте він усе-таки крутився побіля Народного дому, прислухаючись та придивляючись. Особливо непокоїла присутність там Грицана. А раптом справді щось серйозне заварюється?
Перед вечором Стемпковський довідався, що в намісника Гуйна була українська депутація, проте нічого не домоглися — влади намісник не передав. А інакше не могло бути — Адам знав настрої Відня. Те, що уряд запрошував до себе на розмову послів різних націй, було тільки звичним жестом, як і обіцянка поділити Галичину на українську і польську. А ще — Відень давав українцям державу без чіткого визначення кордонів… «Зате наша мета досить виразна: незалежна і об'єднана Польща з виходом до моря. І ми свого доб’ємося». Хай вони собі відроджуються… Поки що може спокійно перепочити вдома годинку-другу, вимотався ж за ці дні, поки стежив, як політикують галицькі політики.
Він ішов поволі, задоволений собою і певний, що батьківщина-мати належно оцінить його зусилля. Він навіть подумав, що закине історію, стане кадровим військовим. Не вивчати історію, а творити її. Бо ось Грушевський написав історію України-Русі, і треба визнати, написав уміло, а робити її не міг. Наполеон малий зростом, а великий розумом…
«Мої зусилля можуть знадобитися для кар'єри, — подумав Адам. — До того ж сам Пілсудський тиснув мені руку».
Раптом він побачив Оксану, що звідкись чимчикувала по Галицькій. Тенькнуло серце: вона належала йому. Це теж лестило — така вже природа чоловіків, од неї нікуди не подінешся, як і не подінешся від того, що якісь невидимі нитки зв'язують тебе з минулим, — все залишається при людині. Й добре, й погане. Адамові кортіло зупинити її, перегородити дорогу, проявити свою владу над нею. Він одчув, що вона його запримітила. Бо — похитнулася аж. І опустила очі. Вона свідомо опустила очі й дивилась собі під ноги. Раптом в Адама лунко забилося серце, щось стиснуло груди. Він нічого не розумів, — звідки таке збудження? Адже він ніколи не кохав її. Вони порівнялися — Адам і Оксана, — вони порівнялися й пройшли мимо одне одного; вона з опущеними очима, а він із завмерлим серцем: «Я так хочу дитини…» Миле сотворіння. А колись же він так любив гладити її розпущені коси…
«Можливо, це моє щастя? Вона ж бо така непідкупно щира. А може, це фальшивість? Усі щирі, поки незаміжні. Зрештою, хіба вона була найкращою серед усіх, кого я знав?»