— Диви, наш стяг над ратушею!
— Стяг… — тривожно, мало не приречено мовив Ярослав, похитавши замислено головою, ніби найважче не лишилося позаду, а почалося якраз саме з цієї хвилини.
Телефон у глухій, німій тиші канцелярії задзвонив так раптово — різко й голосно, що Грицан з Боговиком ураз стовпіли, і оціпеніння те тривало ледь не хвилину.
— Та бери трубку! — першим оговтався Ростик.
— Алло… — хрипло промимрив Грицан.
— То я, — почувся голос Вітовського. — Як Гуйн?
— Дрімає в себе.
— Треба спровадити його до канцелярії,— розпорядився Вітовський. — Бо ж починається робочий день, і чиновники зараз посходяться. Так ось: пускати всіх, але нікого не випускати. І в канцелярії поставити варту.
— Зрозумів.
— А що довкола намісництва?
— Тихо.
— Ну й добре!
Грицан хотів поспитати, як розгортається акція, але телефон уже мовчав, і Грицан обійшов стрільців, розтлумачив, як мають поводитися, а потому вже до Гуйна, — той підняв вицвілі вії.
— Одягніться і ідіть до своєї робочої канцелярії,— звелів, не перестаючи думати, що справді найтрудніше починається саме ось з цієї хвилини, коли потрібна рішучість і розум. — Хлопці,— до двох стрільців, — не спускати ока, до канцелярії без мого дозволу нікого не впускати.
— Це наказ?
— Навіщо ці балачки? Ми ж не діти.
Грицан поводив себе стримано, говорив досить спокійно, жодного разу не підвищив голосу, однак в кожному слові почувалася твердість.
— Славчику, я йду! — заметушився Боговик. — Напишу репортаж і потім прибіжу! Тримайся!
«Ось так народжуються держави», — чомсь скрушно подумав Ярослав, залишившись сам-один. Він двоївся. З одного боку — сталося справді щось небувале, не для всіх збагнене, комусь навіть страшне, — бо чи мислимо тримати галицького намісника під вартою? А з другого — Грицан вважав себе великим реалістом, — перше ніж плескати в долоні з якоїсь нагоди, він замислювався: чи варто? Зараз було варто аплодувати і… передчасно. Хто заручиться, що принесе день? Хто безпомилково запрогнозує «погоду» на завтра? Грицан добре розумів, що сили поляків переважають. Отже, потрібна виняткова гнучкість керманичів держави, їхня проворність, розторопність — так само, як і військових: перемагати ворога не числом, а вмінням. Ох-ох! Скільки проблем!
Боговик з'явився перед обідом — засапаний, розпашілий, але сяючий, якийсь аж натхненний.
— Вітовському допіру присвоїли звання отамана! — від захоплення він майже кричав. — Комендантом Львова призначено Сеня Горука! Ти ж його знаєш!
— Чому ж це я не знаю… Знаю.
Зітхнув Грицан. Глибоко й невесело. Ніяк не годен був настроїти себе на райдужний лад, не годен — і край! Хоч головою товчи! А щодо отамана Сеня Горука, то він з перших днів серед Січових стрільців. Його, як і майбутнього коменданта Січового легіону Гриця Коссака, ще в чотирнадцятому році австрійське командування звільнило для створення українського війська. Тоді, на початку війни, першим комендантом Українських Січових стрільців був трохи Теодор Рожанковський, потому — директор Рогатинської гімназії Михайло Галущинський, Сень же Горук командував другим куренем, а Гриць Коссак — першим.
— Щось ти смутний, — зауважив Ростик.
— Тобі здалося, — Грицан спробував розсіяти його підозри. — Я попросту втомився, дуже втомився… Вибач, погляну, що робиться в намісництві.
Чиновники працювали так, як і вчора, ніби й не було ніякого перевороту. Це Грицана і дивувало, і непокоїло. Ану, зачнуть саботувати! Чиновник здатен на все, коли задіваються його спокій, благополуччя та амбіція.
У другій половині дня до намісництва прибула делегація Національної Ради на чолі з Костем Левицьким.
— Де пан Гуйн? — спитав той Грицана.
— У своїй канцелярії під арештом, — відповів незворушно Ярослав. — Це розпорядження Вітовського.
— Ви що, цілу ніч тримали чоловіка в канцелярії? — з жахом випалив Кость Левицький, витріщившись допитливо. — Та це… Це, зрештою, свинство… Старого чоловіка… Ні, це, це… — він так налякався і так розхвилювався, аж почав заїкатися.
— Мені наказано було.
— Негайно проведіть нас до намісника! — обурено закричав Левицький, злісно поправляючи пенсне.
— Самі дорогу знаєте! — відрізав Грицан. «Ах, падлюка! Замість похвалити мене, він… Ах, падлюка! Жаль нема тут Поточняка. Він би з ним порозмовляв!»