Розвиднілось. Оксана встала з постелі, прибрала тапчан, відтак поставила варити борщ, бо ж, може, прийде Ярослав, а йому нема кому зварити. Борщ собі варився, а вона ретельно прибирала в кімнаті, в кухні, мила посуд. Вона робила це залюбки, але з якоюсь задумою, журою. Нерідко з задумою підходила до дзеркала, розглядала свої зморшки. Скоро двадцять вісім… Я надто багато думаю про земне… Адам висміяв би: «Дитино, ще ж Будда казав, що всяка посилена прив’язаність до всього земного — страждання». Але як обійдешся без земного?
У двері обережно постукали. Тенькнуло серце: Ярослав… Ой, борщ іще не зварився… Нічого, вона його ковбасою нагодує… Навмисне береже для нього…
Оксана хутко відчинила і ледь не зомліла: прийшов той, кого не ждала, кого взагалі не жадала бачити.
— Вітаю! — посміхнувся Адам аж надто спокійно, мовби ніколи й не причиняв їй болю, мовби іще вчора був у цій кімнаті.— Дозволиш?
— Заходь, — сказала Оксана, знизавши плеченятами, хоча й не хотіла, щоб він заходив, ану застане Ярослав, — у цю хвилину вона була паралізована.
— О, в тебе смачно борщем пахне! — Він переступив попри неї поріг і раптом спитав: — Є хтось?
Відповіла, що нема нікого, і потяглася слідом. Адам чомусь звернув не до кімнати, а до кухні. Правда, він лише заглянув і одразу ж пішов до кімнати.
— А ти все в малій каструлі вариш… — зухвало всміхнувся. — Не хочеш мене слухати, що дрібні речі, якими людина себе оточує, роблять людину дрібною…
На цей раз вона нічого не відповіла.
— А тут, значить, нема ніяких нових речей, — оглядав її небагату кімнатку. — Все старе залишилося.
Вона і далі мовчала. Вона розуміла, що колись належала йому, що він грубо повівся з нею — використавши, кинув. Але вона не могла його прогнати, хоча в душі не збереглося нічого. Просто — належала колись йому, і тільки. Але навіщо він прийшов? Нащо він хоче топтати її? Це ж так нікчемно, непорядно! Чому він такий? І чому вона не може його прогнати? Чому не наважиться, чому боїться сміливо сказати, щоб ішов геть?
— Борщ збігає…— зауважив Адам.
Вона поволі почовгала до кухні, підібгана вся, зболена, легка, як тінь. Вона неквапно стишила вогонь, стала, опустивши голову, — їй не хотілося повертатися до кімнати. Тепер вона не боялася, що Ярослав може застати їх: чому бути — того не минути. Хай застає… Вона тільки не розуміла, навіщо Адам навмисне, свідомо причиняє їй біль? Вона подумала, що все-таки повинна повернутись до кімнати, мусить, і вона повернулася, та не пішла далеко — притулилася до одвірка, навівши на Адама свої печально-пригнічені очі. Навіщо? Навіщо ти прийшов? Невже ти людина без милосердя? Невже ані краплі людського нема в тобі? А видно, нема…
— Не бійся, я не розбиватиму твого нового кохання, — сказав Адам, пильно дивлячись на неї.
Здригнулося серце, та Оксана з усіх сил старалася не видати себе. А крім того, нічого так не пече, як докори того, хто розтоптав твої почуття. Він так повівся з нею… А тепер… Вона ненавиділа зараз Адама, вона могла б його кусати…
— Так, я знаю, що сюди заходить Грицан, — ствердив очима Стемпковський, — і хай собі заходить. Однак ти повинна дещо зробити для мене, делікатно кажучи, помагати мені.
І вона не одводила своїх зболено-печальних очей, сльози здушили її горло.
Невже він нелюд?
— Цієї ночі українчики захопили у місті владу, — сказав Адам. — Отже, доведеться з ними трохи потягатися. Там твій Грицан. Я не забираю його від тебе — ласуй з ним, але…
— Що ти хочеш?
— Незначного. Від нього ти будеш довідуватися про все, що стосується роботи нового уряду.
— Як? — вражено здивувалася Оксана, збагнувши, чого саме від неї вимагають. — Ти хочеш, щоб я була шпигункою?
— Це не шпигунство, — заперечив Адам. — Для шпигунства ти надто дрібна й добросердна. Просто будеш вивідувати.
— Я так не можу, — після паузи відповіла Оксана. Та й чому це вона повинна служити тому, хто розтоптав її.— Ні, я так не можу.
— Зможеш, якщо захочеш.
— Ні, я так не можу.
— Тоді не бачити тобі Грицана.