Ярослав проспав кінець ночі і половину дня, а вона все наглядала, їй було добре й приємно, що він тут, вона нічого не хотіла робити, вона була з ним. Примостившись знов на краєчку тапчана, прислухалася, чи не стріляють і чи ніхто не добирається до квартири — звичайно, Адам, — але було тихо, навіть на подвір’ї не чути дитячих голосів.
Грицан схопився раптово, наче вибризнула його якась хвиля, тривожно скочив з тапчана; Оксана, до краю ошелешена, спитала злякано:
— Що таке? Що сталося?
— А, будь воно неладне! — Грицан стріпнув головою. — Щось мене дивне розбудило… Котра година?
— Другу відбило на ратуші.
— Чому ти мене не розбудила?
— Ти був дуже втомлений…
— Однак треба було розбудити, — заговорив неспокійно й заклопотано. — Мені треба йти.
— Я не знала… — дивилася на нього винувато й закохано — настільки винувато, що ладна була стати перед ним на коліна. — Треба було попередити.
— Ну нічого. — І, оглянувши себе, вжахнувся. — Господи, який же я зім’ятий!
— Скинь, я випрасую.
— Оце так спав!
— Роздягнись же…
Він слухняно скорився їй, відтак, уже в самій білизні, засоромився і вмить скочив під ковдру. Вона залюбки ретельно прасувала піджак, штани, а він попросив:
— Дай щось випити — води або чаю.
Вона принесла чаю, він визолив повне горня не відриваючись, знов стріпнув головою, наче зганяючи залишки сну.
— Мені треба йти, — і схопився з тапчана. — Пробач, Оксано. Завтра, завтра я прийду, і ми… Пробач, але це — обов’язок. Мене, може, вже шукають.
— Та я розумію… — похитала головою; так уже жадала буди-набутись з ним, пригорнутись, приголубити.
— Оксаночко! — з докором, розпачно скрикнув. — Треба ж було спершу штани гладити! — аж прицмокнув з досади.
Вона вмить оторопіла, рука з праскою повисла, мов перебита, — не подумала, не здогадалась… пробач, пробач… Але вголос видушити бодай слово не спромоглася.
— Відклади піджак! — різко наказав, поморщившись.
Грицан не звернув уваги на її розгубленість — він з жахом дивився не на неї, а на свої зіжмакані штани, як і не звертав уваги, що стоїть в самих кальсонах, чого ніколи собі не дозволяв навіть із законною своєю Стасею, — ліпше вже голим бути… Та зараз було забуття, зараз йому треба було йти — йти туди, де вирішувалась доля майбутньої держави. І він нервово закурив, очі його з голубим відливом загострилися-поскляніли. Оксана боялася дивитись у них — німо утюжила, надміру нахилившись. Ще ніколи не виділа його таким сердитим. Це ж він і вдарити може… Ну-ну-ну! Не переборщуй! Людина квапиться, — коли мужчина квапиться, жінка для нього не існує. Змирись і звикай. Допрасувавши, прошелестіла вустами:
— Прошу…
— Дякую! — кинув машинально — і хап.
— Може, заки я докінчу піджак, поїж? — закохано покірна, вона віддала йому печаль своїх очей.
— Та яка там їжа! — Він ніяк не міг встромити ногу в холошу й ще більше розлютився.
Що ж, ні — то ні… Оксана — за піджак, у двері — стукіт, — вона обімліла: Адам… Що ж тепер буде? Вона сполотніла. Не пустити! Хай буде що буде — не пустити! Вона була на краю відчаю.
— Чого ж стоїш? Відчини! — звелів Грицан.
— Я… Це… — белькотіла Оксана і не рушила. — Не треба! Я нікого не хочу! Не треба!
— Може, це за мною, — Грицан уже в штанях. — Я ж про всяк випадок сказав, куди йду.
Вона вагалася. Ноги мовби присмолилися до підлоги. Її очі благально прохали порятунку.
— Ну я сам… — рушив був Грицан.
— Не треба! — щодуху заволала. — Не треба!
— Та що з тобою? — і аж тепер Грицан побачив, яка вона бліда, яка збентежена. — Оксаночко, чого ти?
— Нічого… Я відкрию… Зараз…
Облизавши губи, наосліп почапала в коридор. Вона йшла, мов на ешафот, — розчавлена й поникла, вона безпомічно віддала себе в руки долі. Не знала, що скаже Адамові, як пояснить; не уявляла, про що розмовлятимуть Адам з Ярославом, — цієї миті їй було вже все одно…
XXIII
Повільно, мляво, як сонна муха, розплющував очі десятий відтоді день, як над похмурим Львовом ніжно замайорів синьо-жовтий стяг. Десятий день — і все не так, як того жадалося, з гіркотою думав Грицан, принаймні — не зовсім так. Ми надто піддалися емоціям, не врахували багатьох факторів — і прорахувалися, ми жорстоко прорахувалися! Хоч не завжди була наша вина. Ну, хто б міг, скажімо, передбачити, що запанують такі песимістичні настрої, що до держави буде таке нерівне ставлення, що не всі захочуть її захищати. Що ж, декого можна почасти зрозуміти: всім до чорноти обридла війна. Хоч ні! Оця фраза: «з мене досить війни — хай воює хтось інший» — не та фраза. Власне, фраза та. Але вона потребує розшифрування: за нею приховане мало не генетичне лукавство — хай вони воюють, а я прийду на готове; хай вони, а я погляну збоку, що з того вийде… Неперевершена натура українська! Це не німці, не чехи. Навіть не амбітно пробивні поляки. Це українська слабодухість в усій своїй оголеності! А скільки було випадків (і ще є!): зголоситься молодик до війська, одягне новий мундир, а ввечері втече; через день-другий знов прийде, знов одягне новий мундир — і знов змиється…