Уночі, четвертого листопада, прибув другий ешелон усусів, з’явилися добровольці з Кам’янки-Струмилової, Золочева, Рудно. Було вирішено почати загальний наступ о шостій ранку. Після тригодинного бою… вокзалу не взято, і усуси відступили на Парсенівку.
Знов слабодухість, — думав Грицан, — добрі промовці — погані вояки, — загальна біда українців… Командували нижчі чини, а сотники перебували у вагонах… Брак твердої руки і мудрої голови! А помимо того, усуси звикли до позиційної війни, окопів, де можна було сидіти тижнями, а тут вуличні бої — стріляли з вікон, льохів, дахів… І лютий холод, і колючий дрібний дощ. А ввечері польські боївки були в цетрі Львова…
Всюди тріщить і рветься… Вітовський остаточно захворів: від перевтоми — нервовий розлад; кілька днів не знімав чобіт — розпухли ноги. І п’ятого листопада командуючим було призначено отамана Гриця Коссака, а начальником (шефом) штабу отамана Сеня Горука. Того ж дня Коссак видав наказ, закликавши стрільців утримувати позиції, окуплені кров’ю товаришів…
Нарешті виглянуло сонце…
Бої в центрі Львова…
І відозви Національної Ради:
«Український народе! Всенародним правом створив ти, український народе, на прарідній землі Осмомисла, Данила і Лева свою власну державу…
По 578 роках неволі, упокорення і нЬруги став ти, український народе, знову сам собі господарем на своїй землі, сам собі сувереном…
Переживаємо велику рокову хвилю. Будуємо будучність нашої землі…
В ім’я цієї будуччини кличемо:
Одностайно, однодушно, карно і з усією рішучістю — вперед!»
«Українські вояки! Вам, що своїм геройством, подвигом обняли старовинний престольний город Лева у власть української держави та своїми грудьми та кров’ю своєю отеє вже п’ятий день обороняєте його… ми, Українська Національна Рада, щоб увіковічити наш історичний подвиг, встановлюємо отсим для кожного із вас войськову відзнаку: «За обняття Львова у власть Української Держави»…
Слава вам!»
«Під зброю!
Український народе!
В цій хвилі важиться доля твоя, доля твоїх дітей, твоїх внуків і правнуків…
Тому, хто тільки здоровий, нехай записується до української армії! Молодші, від 19 до 30 років, ідуть якнайскоріше до Львова для крайової служби. 17- і 18-літні та від 31 до 36 року життя нехай запишуться у повітового комісара для повітової служби, а найстарші нехай зголошуються у громадськім комітеті для служби в громаді».
З п’ятого на шосте листопада зійшлися воюючі сторони в торговельній палаті і опівночі заключили 24-годинне перемир’я.
І хоча було заключене перемир’я, поляки, проте, нишком оточували середмістя, передусім збоку Замарстинова, Жовківського передмістя, — оточили в такий спосіб, що українці мали доступ до Львова лише через Личаків.
І почалася справжня облога Львова, — зітхнув Грицан, — облога Львова, облога Галичини, облога… нації. Зрештою, наш народ після падіння Київської Русі, відтак Галицько-Волинського князівства завше був в облозі…
В облозі… Щоб протистояти полякам, Коссак з Горуком поділили фронт на окремі відтинки: Цитадель, пошта, сейм, Підзамче. А поміч Львову приходила дуже скудно. Перевтомлене війною селянство здебільшого ставилося до держави і армії байдуже і все перло в ряди громадської міліції, щоби, вистоюючи безпечно на роздоріжжях, обдирати всіх військових, котрі вертали додому… Два галичани — три партії… Поганий зв’язок з повітами… Не всі добровольці вміють стріляти… Однак підсилена сьомого листопада допомогою з краю воєнна ситуація виглядала доволі сильною, і отаман Коссак вирішив атакувати противника на Жовківському і Городоцькому напрямках та в середмісті. Наступ мав початися в полудень. Але! Почали, постріляли, зустріли опір — припинили… А поляки о першій годині підпалили пошту, щоб витіснити звідтам українських вояків. Горіти зачало в партері, збоку вулиці Сикстутської, вогонь перескакував з кімнати в кімнату, з поверху на поверх, пожежа охопила ціле праве крило й перекинулася на ліве — збоку вулиці Коперника, де засіли українські вояки, — під вечір стрільці покинули пошту, зайнявши будинок напроти. Поляки ж отаборилися в духовній семінарії.