«Може, вийти до неї? — подумав Ярослав. — Та хай стоїть! Хіба мало зараз проституток? Але ти так давно не мав жінки… Чим гостріша буря, тим сильніше бажання ніжності…»
Виплюнувши цигарку, він сів за розхитаний стіл з надламаною ніжкою й химерними лініями, безладно виведеними сином по захляпаній чорнилом гладіні, неосмисленими лініями, на які здатен кожен малюк. Він дивився на них і згадував сина. Що помишляв його Аскольдик, розписуючи старим хімічним олівцем невідполіровану гладінь столу?
У кожної людини своя лінія. На цьому столі Стася дуже любила місити тісто… Маленький Аскольдик виводив хімічним олівцем химерні лінії… А ти писав трактати… Ярослав затулив долонею очі, відтак погладив тремтливою рукою ті химерні лінії, вимальовуючи образ свого білочубого сина. Зітхнув і закурив. Чомусь знову виглянув на Стрілецьку площу: дівчина заклякло стояла там же — під молодим кленом, посадженим у перший рік війни. Легкий вітер струшував з нього жовті листочки, а дівчина перебирала старим черевиком скалки розбитої пляшки — вона перебирала якось обережно, наче вони були заражені.
Врешті-решт Ярослав не витримав, зметнув наопашки піджак з протертими ліктями. Він підійшов до дівчини надто рішуче, що рідко з ним траплялося, бо не любив випадкових знайомств. І ніколи ні до кого не прив'язувався.
— Даруйте, у вас нема дому? — спитав, вдивляючись в її лице. — Вам нема де спати?
— У мене є де спати.
— Ви дуже довго тут стоїте.
— Стою…
— Ви дуже зблякли.
— Бо вечоріє…
— Як вас звати?
— Оксана.
— Гарне ім’я.
— Звичайне… — сказала дівчина. — А ви хто?
— Спотворений Бог…
— Не розумію…
— Чому ви тут стоїте?
Вона відповіла не відразу. Вона спершу надовго опустила голову, ніби чимсь провинилася.
— На нашому подвір’ї батько також посадив клена, — промовила глухо по довгій паузі.— Він посадив на своє весілля… А може, й раніше… Не знаю. Ми дуже любили гратися під кленом… Батько змайстрував маленького столика… Мій батько дуже добрий майстер… А втім, це було давно. Навіть не знаю, чи зберігся той клен. Я прийшла до клена…
А над чорним світом, над примовклим Львовом уже повис місяць. Темніло, гусли хмари, а місяць розжарився, мов горно. Від жару падали одсвіти на небо й на землю, хмари прикривали місячне горно мокрими ряднами, мовби хотіли згасити. Проте одсвіти червоніли попід ними, нагрівали небо, відтак сіялися на землю й розчинялися в густому синьому мороці.
Несподівано Ярославові стало жаль дівчину, вона була маленькою, тоненькою, вона була якоюсь беззахисною — дитина в пустині,— хто мучиться сам, гадає, що мучаться всі; втомлена душа, може, найчутливіша.
— Вам не холодно в цій сукні?
— Тепер холодно навіть у кожусі…
Вона була дитиною у пустці, але в неї було густе волосся і гарні груди, а він давно не мав жінки. Ні-ні, він не помишляв про насильство, але не хотів її покидати: хоч духом жіночим війне в його тісній кімнатці, де є неповна шафа книг, ветхий стіл з надламаною ніжкою, голе ліжко, холодна постіль і одне вікно, — хоч духом жіночим війне… І він спитав:
— Ви справді нікого не чекаєте?
— Мені нема кого чекати.
— То ходім до мене.
— До вас? — перепитала без здивування, наче крізь марення, мерзлякувато щулячись у своїй білій сукні.
— Не треба мене боятися, я не заподію вам лиха, — щиро переконував її, бажаючи, щоб вона погодилася, — бодай на одну хвилину в його кімнаті запахне життям.
— Ви добрий? — звела до нього очі.
— Я втомлений.
— То ходім, — нарешті погодилася. — Напевне, ви добрий… У вас дуже тихий голос…
— Я втратив його на війні.
Він повів її по замряченому, зволоженому бруку, по скрипливих дерев’яних східцях до своєї кімнатки на другому поверсі — вів обережно, мовби боявся, що скрипливі східці можуть проламатися і вона впаде. Хтось колись йому повідав, що моряки, коли сходять на берег, мимоволі хочуть торкнутися на вулиці жінки, — він був моряком, котрий сходить на берег…
Перед самим порогом Оксана зупинилася і, недовірливо поглянувши, з позірною пересторогою спитала:
— А жінка мені кіс не обірве?
— Я апостол в пустині…