— Що ж… — отаман Горук лиш плечима стиснув: Стефаніва сам Господь Бог не переконає…
Ні, стосунки між ними не натягнуті — два антиподи. Хоча… як сказати! Щось та було… Принаймні Грицан відразу зауважив, що отаман Горук не стільки шеф штабу, як добросовісний начальник канцелярії Начальної команди, про що й сказав Вітовському, але той не конче зреагував. Може, тому, що Горук — чоловік невтомно роботящий — сидів на своїм місці днями й ночами.
А зараз отаман Горук занервував. Знов Стефанів щось затіває. Невже мало йому кадетської школи?
І полковник Стефанів нервував, — коли людина терпить невдачу, вину звалює на когось іншого — тільки не на себе, так уже повелося, мабуть, споконвіку.
Усі оперативні справи полковник Стефанів вирішував самочинно, без помочі шефа штабу — і взагалі без будь-чиєї співпраці. Було в цьому трохи з амбіції так званого активного австрійського офіцера, гордого за свою кваліфікаційну вищість, — Горук служив «лише» в усусах, хоча довголітня війна мала б стерти цю різницю. Чи була така поведінка корисна? Та й чи мав Стефанів дані на «самодержця»? В усякому разі його деяка рубаність у поведінці і різкість у висловах відштовхували цивільних, — новий Коссак? Але вояцтву не шкодило, навіть подобалось, здобувало респект серед підлеглих.
Ні, не моя вимогливість усьому причиною, — думав полковник Стефанів, — тут глибше треба копати: нестача сил, брак резервів, нема чим маневрувати, — ось де собака заритий! А я ж добре радив Левицькому: їдьте всім секретаріатом зі Львова, ну, приміром, до Тернополя, організуйте там і себе, і поміч нам, а Львів залишіть військовим, — не послухав. Столиця, мовляв, Львів. А що столиця? Кутузов розбив Наполеона не під столицею… Помимо того, Левицький вважає поляків політичними противниками, а не воєнними, апелюючи до «14 пунктів» Вільсона та справедливості Антанти. Що на се сказати? Телепень! Долю держави вирішує військова сила!
— Пане полковнику, тут я маю кілька донесень нашої розвідки, — заговорив перегодя Горук.
— Прошу, — полковник Стефанів одірвався від карти Львова. — Що ж вони голосять?
— Найбільш скрушно в Перемишлі.
— Конкретно?
— Запеклі бої.
— Я це знаю, — сказав полковник Стефанів. — Далі.
— Великий рух поляків під Ярославом і Томашевим.
— Ну, це близько до їх границі…
— У Сокалі і Раві-Руській паніка…
— Паніка! — вигукнув полковник Стефанів. — Вітовський же видав наказ: повітові міста обороняти власними силами. Чому не бороняться, а панікують?
— Це і я міг би вас запитати…
Якусь хвилю вони дивилися один одному в очі — жоден з них так нічого й не сказав, аж до вечора, доки отаман Горук не зібрав військову раду.
— Прошу раз і назавжди затямити: нема кепських вояків — тільки кепські старшини, які не вміють вести їх у бій, — круто почав її полковник Стефанів. — Патріотизм на словах нікому не потрібен!
Він усе більше гарячкував, виливаючи на офіцерів увесь свій гнів. Особливо дісталось так званим зупакам — себто тиловикам, які лише жеруть казенну зупу та своєю поведінкою деморалізують стрілецтво.
У самий розпал військової ради — три приголомшуючі повідомлення: румуни зайняли Чернівці, а далі мають намір окупувати всю Буковину й захопити Галицьке Покуття, як давній край молдавських воєвод; Перемишль — у руках поляків, отже, залізнична магістраль Перемишль — Львів паралізована; окружна команда в Коломиї розпорядилася евакуювати військові магазини зі Снятина…
— Прикро! — тільки й сказав полковник Стефанів. — А вихід бачу один: зараз же видати наказ прискорити мобілізацію мужви. Ні один з бувших австрійських військових старшин до тридцяти п’яти років не сміє залишатися вдома! Інакше нічим не допоможемо ні буковинцям, ні перемишльцям! Водночас наказую: встановити суворий контроль на околицях Львова, арештовувати кожного, хто без перепустки покидає місто!
— Це не вихід! — зауважив Поточняк.
— Спробувати можна! — не губився полковник Стефанів. — А тепер найголовніше: із завтрашнього ранку починаємо наступ, щоб деблокувати місто. Львів мусить бути українським! Все, панове! Ідіть до своїх вояків, а завтра — в бій!
Три дні велись бої на всіх відтинках, а результату ніякого — противники топтались на одних і тих же позиціях, і війна набрала позиційного характеру. Кость Левицький зажадав нових переговорів, полковник Стефанів — проти, однак з ним не погодилися, і 17 листопада, в неділю, було укладене 48-годинне перемир’я: з шостої години ранку 18 листопада по шосту ранку 20 листопада, — принаймні щоб похоронити трупи…