— Як його звати? — нашось спитав.
— Ростислав, — так само спокійно сказала Марта. — А прізвище — Боговик… Правда, дивне прізвище?
— І що? — облизавши враз пересохлі губи, затинаючись, ледь видихнув Ярослав, почувши ім’я того, з ким його якось познайомив Вітовський і з ким він провів кілька славних днів у Галичі.
— Він хотів мене, а я хотіла свободи…
— Ви… жили?
— В тому то й справа, що ми були, правду сказати, чоловіком і жінкою. Отже, я прагла свободи… Він розгнівався і, коли я одного разу побігла на танці, перестрів мене і в пориві гніву штрикнув ножем…
Ярославові важко було уявити Ростика отаким буйним ревнивцем. Адже це добряк. Як він міг підняти руку на дівчину? Ніяк не вірилось… Але ж знак ножа…
— Що ж далі? — ревниво випитував.
— Він приходив, вибачався, а я не простила.
— Чи потрібна така впертість? — сказав бездумно.
— Зараз про це пізно говорити.
— Ти давно його бачила? — спитав обережно.
— Давно. Він виїхав до Львова.
— Слава Богу! — не стримав радості.
Він осипав її поцілунками, він дурів од щастя: вона більше не належить Ростикові! Тепер вона буде належати йому! Буде! Буде! Він осипав її поцілунками і оволодів нею з таким жаром, з таким поривом, що ненароком зачепив настільну лампу, і вона розбилася… А в останню їхню ніч полив дощ. Вранці Ярослав залепетав:
— Ми ще зустрінемось? Правда? Я писатиму тобі!
Вона відповіла не одразу:
— Розумієш, Славчику… Будемо друзями… Ти мудрий, добрий, щирий… Але… Через місяць я виходжу заміж…
Він закляк, онімів, він був на грані безумства, він навіть не запитував, хто її новий обранець, у нього не було на це ні сил, ні слів. Він не міг збагнути: через місяць виходить заміж, а спить зі мною? Ні, розум його не міг, не міг, не міг того осягти-збагнути!
— Це неправда! — закричав Ярослав.
— Правда, Славчику, правда…
— Госсподи… — і розпач кинув його навзнак, і подушка мулила голову, наче камінь.
І покотилося вервечкою: жінкам ніколи не треба вірити; жінка щаслива у мріях; жінки ніколи не точні, вони визнають лиш одну одиницю часу — дев’ять місяців; жінка подібна до соняха; в грі жінка не має вартості, але при обрахунку числиться високо; де не вдержить ланцюг — там удержить жінка; жінка — мов кішка, як не падала б — усе на лапки… Я знаю багато жінок, які ніколи не зраджували своїх чоловіків, але не знаю жодної, яка б зрадила тільки раз. Хто це сказав? Ярослав не міг пригадати. Та й нащо? І взагалі! Невже не можна винайти щось таке… ну, таке, аби примусити жінку любити? Чоловіче, опам’ятайся! Забудь усе, що повичитував у книжках!
«Справді, це було жахливо, — подумав зараз Грицан. — Де вона тепер, Марта? У своєму Дрогобичі, залишилась в Тернополі чи деінде забрела? Цікаво б зустріти. Чого ж ти не спитав, де вона збирається жити?»
А мотор усе дудонів і дудонів — монотонно, заколисуюче. Вітовський з Іштваном дрімали. Мимоволі Ярослав позіхнув. Лиш Місьо чіпко тримав обома руками кермо, зірко вдивляючись у дорогу, наче боявся збитися з неї. Коли в’їхали в Золочів, очі Ярослава схопили: «Корчма «Ситий козак». Хоча назва була дещо чудернацька, але, прочитавши її, згадав, що нині ще нічого не їв, крім склянки чаю, і його засмоктало під ложечкою. Проте не наважився будити Вітовського. А воно, ніби навмисне, ссало й ссало, аж кольками віддаючи. Треба, мабуть, у Зборові буде підкріпитися, — подумав, — тільки в який спосіб підлеститися до Вітовського, щоб не гарчав?.. Хіба… Га? А що!
Так, Зборів пам’ятний для народу: в 1649 році тут відбулася битва між ляшками-панками на чолі з королем Яном II Казимиром і козаками Богдана Хмельницького, до якого приєднався кримський хан Іслам-Гірей Третій, — Богдан розгромив Яна… Еге, розгромив, — з гіркотою подумав Грицан, — розгромити розгромив, а кінець був печальний: переможений король почав переговори з Іслам-Гіреєм, обіцяючи тому грошову винагороду, а його вояцтву дозвіл на грабунок України по дорозі до Криму. Та не на це злакомився хан — він був зацікавлений, щоб обидві сторони — Україна і Польща — довше воювали, ослаблюючи одна одну, тож Іслам-Гірей, зрадницьки припинивши воєнні дії, примусив Хмельницького піти на угоду з Польщею — кабальний для України Зборівський договір.
Грицан вдав, що його щось душить в горлі, і голосно закашлявся.
Вітовський стріпнув з віч дрімоту.
— Де ми?
— Під Зборовом, — поспішно сказав Ярослав. — Між іншим, отам неподалік — козацька могила.
— Я бачив її.
— Може, пом’янемо? — обережно спитав Грицан, бо під ложечкою не переставало смоктати.