— Це, можливо, перегрупування…
— Гаразд, побачимо, — зітхнув Поточняк. — Вийду та хоч трохи дихну повітря — голова розвалюється.
Усе на світі має свою межу, ніщо не вічне, як, власне, і людське життя. Анатоль це добре усвідомлював. Ні, його не роз’їдав песимізм — Анатоль фанатично вірив у свою державу, вірив, що вона вистоїть. Тільки бунтував-гнівався, що не так усе робиться, як належало б.
Брів обезлюдненим містом, стискаючи в кишені рукоятку пістолета — із зведеним курком, тільки на запобіжнику. Ще в Січових стрільцях він навчився стріляти майже не цілячись і майже без промаху. До цього спонукало його пенсне: ану спаде — як тоді брати когось на мушку? І він вишкілювався до знемоги. Тепер гордився: рідко хто стріляє так влучно!
На ринку, побіля будинку просвіти, він набачив Лесю Баглій — свою сусідку, — вона про щось розмовляла з такою ж юною, як сама, дівчиною, — набачив — і тенькнуло в грудях. Леся подобалася йому. Але їй сімнадцятий пішов — не конче розженешся. Хіба що цілунками обмежуйся! А він хотів би оволодіти нею… В неї якесь осяйно матове, але таке ніжне, таке витончене біле личко, ледь продовгувате, з родимкою і ямками на щічках, довгі, до пліч, русяві кучері, лагідні блакитні очка, — блакитна лілея… Що ж, подумав Анатоль, поки що нехай будуть поцілунки, а згодом, якщо виживу, то й за дружину можна взяти. Тим паче вона з порядної родини.
Йому раптом згадався той день, коли він уперше пізнав жінку. Було це напередодні гімназії. І доволі чудернацько — в батьковій антикварній крамниці, де завше мила підлогу, витирала пилюку Іванка, юнка з передмістя, — рудувата, з рясними веснянками, але з якимись надто звабними губками. Та найбільше йому подобалось, коли вона мила підлогу, — він буцім заклопотано, всідавшись на дивані, розгортав старий фоліант, а насправді ж стежив за її пругкими литочками, вирізьбленими, як у молодої лошички, і згоряв од хіті. Вона аж снилася йому часом… І одного разу… Боже, як це було смішно й незграбно. Миючи розмашисто підлогу, Іванка, ледь вихиляючи задком, підсунулася до нього, аж ненароком торкнулася до його коліна; вмить злякано випросталася, засоромившись по самі вуха, щось пробачливе забелькотала, а він, паморотний, схопив її попід пахви й кинув на диван… Усе тривало якусь хвилину — і було повне розчарування. Це вже пізніше, в Січових стрільцях, на Закарпатті, коли під час вишколу його приголубила горянка, він зрозумів, що таке жінка.
Так, він жадав Лесю. І бачив, що й вона до нього не байдужа. Власне, небайдужою стала раптово: коли він, виписавшись місяць тому з віденської лікарні, примчав до Львова, аби приєднатися до національно-визвольного руху, — раніш дивився на неї як на сусідське мале дівча, з яким можна перекинутися словом-другим. А коли місяць тому приїхав і вони випадково зустрілися, обоє, глянувши одне на одного, остовпіли, ніби відкрили собі одне одного, — отоді й запала йому в серце.
А в цю хвилину, серед похмурого Львова, настороженого і якогось аж чорного, Леся була трояндою на купі брухту, і зболений, втомлений, знервований Анатоль ринув до неї, немов вона була його спасителем. Та замість того, щоб привітатися, він раптом ні з того ні з сього ляпнув зовсім не те:
— А ти чого тут?
— Я… я… — розгубилася дівчина.
— Ти не боїшся ходити по місту? Таж стріляють!
— Я була на зібранні Союзу українок.
Ця жіноча організація, знав Анатоль, створена торік у Галичині, покликана нести в люди культуру, національну свідомість, плекати рідні звичаї і мову, зберігати обряди, боротися за духовне багатство молоді, за освіту, здоровий побут. Він навіть запам'ятав її основну програму: «Український народ доти не піднесеться ні матеріально, ні морально, доки не виховає його від колиски розумна, просвічена мати». Звичайно, — подумав Анатоль, — духовний світ нації формує мати — так завше було, є і буде в цивілізованих державах.
— Я побігла, — сказала Лесина подруга, на яку Анатоль навіть не звернув уваги.
Але саме її слова привели Анатоля до тями — він ураз зніяковів, спаленів, засоромився: звідки в нього ця грубість? Треба вибачитися, сказати щось людяне, приємне. Він дивився на Лесю й не знав, що сказати. І вона дивилась на нього й теж мовчала. А похмурий Львів наче глузував з них.
— Боже, ти вся посиніла! — знайшовся Анатоль, схопив її за пальці.— Як лід…
— Та…
— Ходім на каву, я тебе зогрію!
Слова і рішення народжувались підсвідомо, та, певно, в кожній підсвідомості закладена свідомість, бо так чи інакше, а людина про щось думає, чимсь живе, чимсь наповнює свій мозок.