— Ой, мені стидно…
Та він уже не слухав її, а, впевнено взявши попідруч, повів до найближчої кнайпи. Хоча кнайпа була майже порожня й тьмяна, Анатоль вибрав столик у глухому куточку, щоб Леся не почувалася скуто. Замовив кави, для Лесі рому, для себе коньяку.
— За все добре…
Вони не цокались. Леся, ледь приплющивши очі, надпила. Він з ніжністю спостерігав за нею.
— Пий каву.
Кава була гаряча й пахуча. Анатоль відчув, що й сам оживає, він глянув проникливо на дівчину.
— А ти вже порожевіла…
— Справді, зогрілась, — сказала скромно.
— І розквітла, — мовив Анатоль, взяв її руку, стиснув пальчики. — Як блакитна лілея…
Вона заворожено мовчала.
— Лесю, — він знов узяв її руку й знов стиснув ласкаво пальчики. — Лесю, якби… ну, всяк може бути… Пробач, зовсім не те кажу… Словом, ми можемо відійти-відступити зі Львова. Зараз ніхто нічого не знає — війна… — Він замовк, бо зовсім заплутався, а тоді врешті випалив: — Ти будеш мене чекати?
— Так… — і опустила очі.
— Дякую, дорога, — зворушливо пролепетав, тепер він підніс її пальчики до своїх вуст і поцілував кожен. — Ти моя блакитна лілея… — І вже зовсім бадьоро: — А тепер ми ще вип’ємо по чарці, тепер уже за нас. Не бійся. Я проведу тебе додому.
А тим часом польський транспорт з шести ешелонів і бронепоїздом попереду наближався до Львова…
XXVIII
Місія, про яку натякав Вітовський, справді була винятковою: Грицану та Іштвану належало поїхати до Будапешта й вступити у переговори з військовим міністерством в справі обміну галицької нафти на угорську зброю.
— Іштван трохи знає угорські звичаї і мову — це вже добре, — говорив Вітовський, а далі довго й ретельно заходився пояснювати, якою має виглядати місія, як він, Грицан, повинен себе поводити, словом, Вітовський все продумав до подробиць. — Розуміється, може трапитись непередбачене — бери ініціативу в свої руки.
— Думаєш, я справлюся?
— Слухай, Грицан, я не люблю бабських ляпань! Ти закінчив університет, ти правник, ти доволі добре знаєш історію, володієш німецькою, польською, російською, латиною, воював, офіцер австрійської армії, язичок у тебе — дай, Боже, кожному. Що, набиваєш собі ціну чи ламаєшся, як дівка?
— Я справді не впевнений в собі.
— Чого ж ти погодився бути моїм референтом? Що з тобою зараз сталося? Ти ж ніколи не пасував навіть перед авторитетами. Стань тим, ким ти є. А ти ж…
— Добре, їду, — Ярослав не дав докінчити Вітовському, бо вже запалювався, бо поверталася до нього впевненість.
І повернув її, може, — ні-ні, не Вітовський! — Поточняк. Отими своїми рішучими пострілами у львівській кав'ярні, коли була помста за вбивство Ростика.
— З цього й треба починати. Тепер так. Зараз підемо до одного єврейчика, виберете собі з Іштваном найкраще вбрання, наймодніші туфлі, найгарніші сорочки, яскраві краватки, капелюхи… Їхати будете у цьому, це вбрання на вас більш-менш нормальне, а на всі прийоми в новому.
Виїхали того ж дня. Надвечір. Поїздом. Через Бережани, Рогатин, Жидачів, Стрий, Сколе до Лавочного. Звідтам перебралися на чехословацький бік також поїздом. До Будапешта прибули наступного дня в полудень. Іштван трохи знав місто, тож радив поселитися в готелі «Рояль» — і не дорогий, і не дешевий. Відтак негайно поліз у ванну, викупався, переодягнувся й подався шукати ходів-виходів, аби завтра Грицан міг потрапити до міністра військових справ.
Грицан також з насолодою викупався у ванні, одягнув нову сорочку, новий костюм, ретельно пов'язав краватку. Поглянув на себе у трюмо: диви, він ще виглядає елегантним! О, тепер можна вийти на вулицю. Тільки самому. Він не любив провожатих, коли потрапляв у нове місто. Прекрасна зорова пам'ять, інтуїція, вміння орієнтуватися дозволяли йому без будь-яких труднощів освоїтись. Розуміється, про місто, куди потрапляв, у нього була певна інформація і певна уява. На вулиці він примушував себе поводити так, як веде корінний житель.
І зараз, вийшовши з готелю, він спокійно подався до Дунаю, так спокійно, як колись у Відні, мандруючи Віденським лісом. Вражав Ярослава якийсь бодай відносний спокій, що царював на кожній вулиці та в сквериках. Тут не стріляли, тут жили єдинокровні… Дунай був ширший, ніж у Відні, з рівнинного Пешта якось велично виглядала розташована на горбах Буда, може, що була колись столицею угорського королівства, — як Львів — Львівсько-Волинського князівства, — звідси спалахнув факел, під яким боролися угорці проти турецького іга і перемогли.
Він довго стояв у задумі та зажурі на березі голубого Дунаю. А гадки були далеко-далеко — у Львові. Тут, у Будапешті, тихо й мирно, а на вулицях Львова стріляють. А треба б якось помиритися та розділитись: поляки — собі, українці — собі, встановити твердий кордон між ЗУНР і Польщею. Повинна ж бути лінія, що розмежовує дві держави. Адже дурень знає, що в давні часи були Краків і Львів — дві столиці. Не поляки ж заснували Львів — поляки його загарбали. То чому ж тепер претендують на нього? Якщо добиваються своєї держави, то чому не дають змоги сусідові збудувати свою державу? Чи в крові їхній загарбництво? Чи загарбники настільки засліплені в своїй жадобі панувати, що не здатні звладати із власним розумом? А чи виключають розум. Та ні! Загарбник чимсь схожий на злодія. Злодій же знає, що він злодій, а все одно краде. А потому, на суді, виправдовується. Загарбники також виправдовуються перед світом. Поляки, приміром, верещать: ми розбудували Львів! А хто, власне, просив їх розбудовувати? Якщо Данило Галицький заклав фундамент столиці Галицької, то нащадки й дім спорудили б! Так можна добалакатися до того, що поляки українців породили. Такі собі породисті пани-бугайчики, що запліднюють тубільських самок та поліпшують стадо… Гай-гай, політика! Вона теж древня, як і проституція. Власне, вона і є справжньою проституцією. Принаймні в наші часи. Кожен хоче урвати ласий шматок, гнути іншого, щоб розкошувати самому. Це ще до нашої ери було, звідтам пішло, як зараза, як чума. Правда, тоді все робилося без дипломатії: меч у зуби — і вперед!