І знов перейшов на німецьку. — Я продекламував дві строфи з «Угорської національної саги». Частково вона перекладена на вашу мову.
«Франко, — пронизала Грицана думка. — Ніхто в Галичині не міг більше цього зробити».
— Мені показали фото перекладача. Я бачив його. Але на смертному ложі,— ваш великий поет Іван Франко. Отже, панове, сама доля веліла мені бути прихильним до вас.
— Перепрошую, — делікатно сказав Грицан. — Я щиро втішений панові міністру за добрі слова про нашого поета, а щодо того, чи могли б ми вжити зброю проти вас, то дозвольте нагадати: маємо спільного ворога — Румунію. У вас румуни захопили частину ваших земель, а в нас Буковину.
— Маєте рацію, добродію Грицан. Отже, на сьогодні моє вам слово таке: дайте мені час для остаточного вирішення цієї справи з урядом, а завтра пополудні запрошую на аудієнцію.
Він тепло попрощався з Грицаном та Іштваном і розпорядився, щоби авто одвезло гостей до готелю «Рояль». У холі Грицан несподівано побачив знайомого. Спершу не повірив. Яким чином? Звідки він тут? Ні, таки знайомий. Зорова пам’ять практично не зраджувала Ярославові. Очі фіксували: невисокий, рсзсічена ліва брова. Ага! Точно! Микола, Микола… Ну-ну-ну… а, Шарварко… Микола Шарварко! Вони познайомилися випадково кілька місяців тому в Тернополі на вокзалі, Ярослав тоді вертав з російського полону й зайшов перекусити в буфет. Вільне місце було тільки біля цього червонощокого чоловіка. Він і присів. Чоловік заговорив першим, а потому запропонував чарку — Ярослав не відмовився, вони трохи випили, й розмова потекла веселіше, ба навіть на прощання розцілувалися.
— Ти що тут робиш? — навіть не привітавшись, вражено спитав Грицан і аж тоді подав правицю.
— А ти що?
— Приїхав на переговори про заміну нафти на зброю, — виронилось у Грицана, хоч не мав права на таке признання.
— І я! Однак з різницею, що міняю нафту на збіжжя, — весело признався-похвалився Шарварко, і його ліва розсічена брова посіпувалась. — Ми компаньйони!
— Що-о? — оторопів Ярослав. — Нафту на збіжжя?
— А що?
— Ти спекулянт?
— Ні-і,— протягнув Шарварко. — Який же я спекулянт? Я дію за дорученням управи міста Станіслава.
— Станіслава?
— А ти думав?
— Ось що! — без вагань різко сказав Грицан. — Це шкідливий крок. Самочинство — грабувати народне добро.
— Яке тепер народне добро?..
— Вертайся додому! — Грицан не знижував тону. — Я говорю від імені секретаря військових справ ЗУНР полковника Вітовського.
— Він сотник…
— Полковник! — рявкнув Іштван.
— То й що?
— Тебе судитиме трибунал! — Іштван визвірився.
— Чого ви до мене причепилися? — Шарварко знизав плечима. — Я виконую волю управи Станіслава. А помимо того, нині-завтра договір буде підписаний, і зараз пізно щось змінити.
— Не знаю і знати не хочу! — сік Ярослав. — Якщо не поїдеш геть, то ці торги тобі дорого обійдуться!
— Знаєш що — поговоримо ввечері, бо зараз я кваплюся, — і Шарварко розмашисто рушив до виходу.
А Грицан приголомшено залишився стояти, мовчки втупившись поглядом у Гаваші,— той німував.
— Що скажеш? — нарешті Ярослав видушив слово.
— Навіть геній такого не придумав би…
Ярослав добув сигарети, закурив і… почув українську мову — двоє вийшли, мабуть, зі свого номера й радились зараз, куди податися: на Дунай, в шинок чи до борделю? І знов оторопів Грицан. Глянув на цю пару. Середніх літ мужчини. Нормально одягнуті. Правильні риси обличчя. Люди як люди. Правда, його здивувало, чому вони про все не домовилися в номері, та тільки секунду про це мізкував, бо в наступну секунду якась дивна хвиля кинула його до мужчин:
— Гратулюю, земляки!
На лицях — маски.
— Звідки? — напирав Ярослав.
— А що? — оговтався молодший.
— Та інтересна зустріч…
— З Дрогобича, — сказав старший.
— Що ж ви тут поробляєте?
— Торгуємо, — весело сказав молодший.
— Приїхали переговорювати з мадярами в справі продажу нафти, — поважно уточнив старший.
— Нафти? — і знов Грицан оторопів. — На чиє уповноваження?
— На своє,— показав зуби молодший.
— Якщо через двадцять чотири години ви не покинете Будапешта, я відставлю вас до жандармерії!
— Хто б тебе боявся!
І обох наче вітром здуло. Іштван підступив до Ярослава. Так вони й стояли посеред холу як обпльовані.