А наступного дня було саме потрясіння: симпатичний міністр зустрів Грицана й Іштвана не те що стримано — у великих його чорних очах Ярослав прочитав тривогу, а навіть не стільки тривогу — було таке враження, ніби міністр завинив перед ним.
— Допіру були в мене поляки, — поручкавшись, сказав міністр. — Вони пропонують бориславську нафту взамін за зброю.
— Але ж Борислав не їхній! — вигукнув у відчаї Грицан. — Борислав — місто нашої республіки.
— Гаразд, я подумаю… А поки що огляньте фабрику зброї, порозумійтеся з власником.
— Скажіть одверто, пане міністр, нам що-небудь світить? Чи, може, їхати геть?
— Гроші маєте?
— Трохи.
— Беріть у власника фабрики готівкою — скільки можете, а щодо обміну «нафта — зброя» — я докладу всіх зусиль, щоб така угода була укладена. Їдьте негайно. Моє авто до ваших послуг.
XXIX
Десь гупнула гармата, і Поточняк вмент прокинувся, стріпнув з віч дрімоту, довкола так само тривожно зірвались на ноги всі старшини — полковник Стефанів, отаман Горук. Анатоль поспішно вийняв з кишені годинника: шоста. Ага! О шостій ранку двадцять першого листопада закінчувалося перемир’я з поляками.
Гнітюча напруга. Аж моторошно. Всі якось тупо поглядали одні на одних. Тут, у штабі, кожен розумів ситуацію: Львів, середмістя, як і раніше, в повному кільці. І кожен передчував, що противник стискатиме це кільце неймовірно, щоби роздушити неначе яйце…
Однак надворі було темно, непроглядно, і стрілянина — спроквола, вояки мовби прощупували одні одних.
— Що будемо робити? — Анатоль поправив пенсне, ніби в такий спосіб легше було дивитись на полковника Стефаніва.
— Поки що боронитися.
— Я дам відповідні накази, — сказав отаман Горук.
А Поточняка весь час бив якийсь внутрішній дрож, аж паморочилась голова, — він розумів, це не страхопудство, однак ніяк не міг збагнути, чому його термосить.
Чим ближче до світанку, тим густішала стрілянина, а десь коло одинадцятої заговорили з обох сторін гармати. Донесення були однозначні — почався страшний наступ поляків. Поточняк не побіг на передову, залишався у штабі й разом з полковником Стефанівим та отаманом Горуком шукав бодай найменшого шансу, аби залатати дірки, в які могли прорватися ворожі боївки.
А тим часом у колишньому намісництві, що було осідком уряду, Кость Левицький зібрав засідання Національної Ради і Державного секретаріату. Крім війни, були жорстокі будні. Вчора йому подали текст пісні про долю Бориславсько-Дрогобицького терену. І хоча текст пісні був в’їдливий, неоковирний, проте, мабуть, достовірний:
Йому доносили, що на Дрогобиччині всі двори винищені, зерно, виділене для посіву, зреквізоване, живий інвентар забраний на військові цілі, а в Бориславі польські військові частини, відступаючи, попалили склади з промисловими товарами та продовольством. Голод, холод… Війна з поляками.
А ще йому казали: пахне революцією, галичани-полонені, вертаючись з Росії, несуть більшовизм.
Часом Костю Левицькому хотілось зректися влади, якої він так жадав, — не сподівався чоловік, що все піде таким трибом, гадалося, буде, як за старих добрих австрійських часів: сеймові розмови, битви за трибуною, промови… А тут промовляли гармати, лилася кров.
Зараз, ведучи засідання, Кость Левицький все ж намагався надати йому бодай відносного спокою. І дійсно, якось врівноважено було ухвалено припинити поки що всі австрійські закони і розпорядження, приноровлюючи їх до інтересів ЗУНР, заодно ухвалено видати ще одну відозву «До зброї!».
Коли він закрив засідання, прибіг порученець і з жахом повідомив: полковник Стефанів скликав військову раду і пропонує евакуацію всього українського Львова.
— Та не може бути! — поблід Кость Левицький.
— Христом присягаюсь!
— Сам перевірю.
І подибав до Народного дому. Крізь метушню, сліпий рух стрільців продерся до полковника Стефаніва.
— Це правда, що евакуація?! — без попередньої, властивої йому, дипломатії поспитав з викриком.
— Така ситуація.
— Ситуація?
— Виходимо всі,— нервово сказав полковник Стефанів. — Не можна допустити, щоб противник знищив осередок Галицької Армії, а він має сили, він добре зорганізований.
— Може, це так зле не є,— промимрив Кость Левицький. — Може, ще вдасться поправити ситуацію. Треба перевірити, бо це дуже важливий крок.