Небо чисте. Світив місяць. Ясно. Пізня осіння ніч робила враження зими, землю вкрив тонкий шар снігу.
«Три тижні тому, в п’ятницю вдосвіта, забрали ми Львів, — з гіркотою думав Поточняк. — А нині, через три тижні, так само в п’ятницю і так само вдосвіта покидаємо його…»
Рівно о 24.00 місто покинули бойові групи. Одні йшли на Підзамче, другі — Курковою на Кайзервальд, Кривчиці і Лисиничі. Без втрат вийшла артилерія з Цитаделі, але потрапила в яри та дебрі, і комендант розпорядився знищити гармати… Вибрались люди і коні. Зате гармати з Високого замку переправилися успішно.
Навколо Львова далеко й широко спали міста і села, дрімала українська земля… Тільки на Підзамчу і Цитаделі багровіли пожежі, гостро випорскуючи іскри…
І настав ранок… Головна група — десь півтори тисячі вояків, стягнулася до Лисинич. Тут опинився і штаб на чолі з полковником Стефанівим. Після короткого перепочинку стрільці перебазувалися до Винник. Але йшли байдужим маршем, ніби війна закінчилася. І за цю байдужість вельми поплатилися: коли перші відділи виходили на дорогу, польський броньовик раптом примчав зі Львова, посипав кулеметними чергами і викликав таку паніку, що ніяка сила не годна була вдержати вояків: рвонули увсібіч, а далі порозбігалися по селах… Решта потяглася гостинцем до Курович — згодом тут почне формуватися група «Схід» як складова частина Галицької Армії, що мала відбити Львів. Лише січові стрільці зберегли майже в цілості свої ряди, хіба що перебрались з Винник до Миклашева, діставши наказ полковника Стефаніва укріпитися на лінії Підбірці — Лисиничі — Винники — Чижки, — почався другий період українсько-польської війни…
ЧАСТИНА ДРУГА
І
І Дмитро Вітовський заплакав… Ні, він не ридав, навіть не схлипував, але на очі так густо виступили сльози, що він, здавалось, осліп.
Галичино, рідна! Яка ж ти бідна, яка нещасна! А були ж часи Ростиславичів, Осмомисла, Данила, Лева…
Витер очі і, глибоко, мимоволі зі стогоном зітхнувши, присунув до себе палицю, — старі рани і ревматизм. А Поточняк стояв до нього спиною, дивився у вікно. Саме він, Анатоль, так його розчулив. Падіння Львова Дмитро вже пережив, навіть пересварився з Костем Левицьким, коли той разом з державними секретарями та деякими членами Національної Ради прибув до Тернополя. Але коли Поточняк зачав розповідати подробиці, надто ж як у них стріляли з вікон дому інвалідів, як довелось перебігати колію, — не витримав, нерви здали.
Так, були часи Ростиславичів, Осмомисла, Данила, Лева. І було чотири століття польської окупації, а потому, з 1772-го, почалась австрійська. Та все ж на початку минулого віку проснулась Галичина. «Руська трійця» — Шашкевич, Вагилевич, Головатий; «Русалка Дністровая». Революція 1848-го. «Зоря Галицька». І лист-звернення до цісаря Фердінанда з проханням-вимогою надати українському народові в Галичині самостійність-автономію. Спершу запевнив цісар, що так буде, але перегодя зрікся престолу на користь Франца-Йосифа, а в часи абсолютизму всі домагання були похоронені, і Головна Руська Рада перестала існувати, настала зневіра в Австрію, отоді Росія й підсунула Галичині історика і журналіста Михайла Погодіна, що став духовним батьком галицьких москвофілів. Та Європа клекотала — «Молода Італія», «Молода Німеччина», «Молода Литва», «Молода Європа», «Молода Польща», нарешті під їхнім впливом і появилася на світ Божий перша українська народовецька громада «Молода Русь». А за нею перші політичні часописи — «Батьківщина», «Діло», політичне товариство «Народна рада», відтак перша політична партія — радикальна, заснована Франком, Павликом, Драгомановим, в 1899-му праве її крило створило українську національно-демократичну партію, в народний комітет якої ввійшли Михайло Грушевський, Іван Франко, Кость Левицький… Ліві ж радикали заснували соціал-демократичну партію. І в лютому 1910-го парламентарії — представники-висуванці цих партій: національно-демократичної, соціал-демократичної та радикальної — ухвалили домагатися Галичині і Північно-Західній Буковині національної автономії. І коли б не війна…
Дмитре, ти заліз в хащі, похопився на думці Вітовський, твої знання політики в Галичині зараз ні до чого. Не та ситуація. Що ж, дійсно не та ситуація, однак же…
І все ж він не міг відкинути минуле, бо з нього почалося нинішнє. А воно зблиснуло з початком віку. Під час Балканської війни, коли загострилися відносини між Росією і Австрією, виплеснулась виплекана галицькою молоддю ідея військового вишколу. Так виникли спортивні товариства «Січ», засновані Кирилом Трильовським — адвокатом з Коломиї, послом парламенту, відомим радикалом та видавцем, який згодом став генеральним отаманом Українського Січового союзу, та «Сокіл», що найбільше прославився за часів, коли його очолював Іван Боберський — педагог, автор словника і підручника фізичного виховання. І «Січ», і «Сокіл» змагали до єдиного — вони гартували себе до боротьби за самостійність України, а вужче — Галичини. А тут ще акція Мирослава Січинського, котрий вбив намісника Галичини графа Потоцького і став національним героєм серед галицької молоді — вона на нього рівнялась. Так, це був спалах! Коли ж був створений Український Січовий союз, його голова Кирило Трильовський подав наміснику на затвердження вироблений Союзом статут — статут Товариства Січових стрільців, що був майже точним перекладом польського «Стшельца». Намісник затвердив, і за рік до початку світової війни постає у Львові перше стрілецьке товариство «Січові стрільці», очолив його адвокат доктор Володимир Старосольський. І розлилося воно по всій Галичині — Тернопіль, Дрогобич, Станіслав, Стрий, Золочів… Муштра, вправи зі стрільби, пропаганда ідей самостійності… А вперше майже всі зібралися 28 червня 1914-го у Львові на великий сокільсько-січовий здвиг з нагоди сторіччя уродин національного генія України Тараса Шевченка. Дійсно грандіозне було свято. І якраз тоді прибилась до Львова телеграфна звістка: в Сараєво вбитий престолона-слідник. Через місяць Австрія оголосила війну Сербії, а як тільки шостого серпня Росія виповіла війну Австрії, одразу всі галицькі впливові партії утворили Головну Українську Раду на чолі з Костем Левицьким і Бойову управу, очолювану Кирилом Трильовським, до якої, крім Трильовського, ввійшли Дмитро Вітовський, Сень Горук, Теодор Рожанковський та ще кілька чоловік. У цій війні,— твердили уми, — вирішиться доля українського народу… На поклик Бойової управи відгукнулись тисячі молодих — студентів, гімназистів, юних активістів, — з них, з добровольців, і було створено легіон Українських Січових стрільців, що сумирно, попри всі тертя, непорозуміння з австрійським командуванням, воював разом з Австрією проти Росії і був розбитий в шістнадцятому році під Бережанами військами генерала Брусилова… Правда, стрілецтво не було винищене дощенту — чимало перебувало в запасі, в російському полоні, у відпустках, на лікуванні, але сам легіон як бойова одиниця перестав існувати. З тих, хто вцілів, сформований був на початку сімнадцятого року курінь — близько 600 стрільців — під командуванням підполковника Франца Кікаля. Курінь увійшов у склад XXV корпусу і в лютому того ж сімнадцятого року рушив з австрійцями за Збруч, відтак перегодя був одведений в тил, на Буковину, в Чернівці, щоб першого листопада вісімнадцятого року започаткувати нову сторінку українського війська…