Дмитре, справді облиш ці спогади.
Але він не міг облишити — людський мозок не підвладний людині… І як можна не бідкатися, якщо впав Львів? Вітовський глипнув у спину Поточнякові. Ах, яку він допустив помилку, що не послухав його, Анатоля! Треба було інтернувати всіх впливових поляків! Чому ти допустив таку нерішучість? Чому діяв обережно? Чому пропустив мимо очей відозву, що була розвішана на мурах Львова: «Від трьох днів кипить боротьба за польський Львів. Взиваємо все польське населення, цивільне і військове, станути негайно до зброї! Неділя, 3 листопада 1918 р. Начальна команда збройних сил у Львові»? Обмежилися тим, що зривали ті листівки… Е-ех!
Та й підготовка до перевороту, визнай, була нікудишня. Поспіх. Неорганізованість. Емоції замість розсудку. У Львові не створили міцної бойової одиниці, здатної з першого дня відстояти здобуте, а в довколишніх селах — може, через одне, верховодили дезертири колишньої австрійської армії, що колись ховалися від фронту, а тепер ходили як герої. Вітовський нарешті зрозумів, що люди до держави ставилися байдуже: досить війни, хай хтось інший воює… А були хитрі. Зголоситься до війська, візьме мундир, втече додому, роздягнеться й знову зголошується… А більшовизація військ?
Як потрібна тверда рука! Кожен зараз такий слабодухий, що боїться противника. Чому так тремтимо? Адже перемагає той, в кого сильніші нерви. Адже не всі були за те, аби здати Львів. Звичайно, треба було багато чого врахувати. Львів — місто двох народів, двох психологій, українці — самі собі, поляки — самі собі, є третій прошарок — мішані подружжя. Скільки прорахунків!
Найстрашніше в усій цій катавасії — що галицькі політики не можуть обійтися без орієнтації. Вони неодмінно мусять на когось орієнтуватися. Не стало Австрії — орієнтир на Антанту, нема Франца-Йосифа — є Вільсон. Чи надовго?