Отоді вони вперше по-справжньому затіяли таємну війну, кожен б’ючись за свій авторитет і прагнучи грати першу скрипку в галицькому проводі.
Коли з початком світової війни виникла Головна Українська Рада, яку очолив Кость Левицький, Петрушевич до її складу не увійшов, хоча залишався послом парламенту і сейму. Згодом, через рік, Головну Українську Раду замінили Загальною Українською Радою. Нова рада теж не проіснувала довго: після вбивства 21 жовтня 1916 року Фрідріхом Адлером прем’єр-міністра Штірка прем’єр розпустив її і політичний провід Галичини перейшов до рук Української парламентської репрезентації. Ось тут і обминули Костя Левицького. Провід обняв Петрушевич, котрий досі перебував з групою послів в опозиції і вів потаємну роботу проти Костя Левицького, критикуючи його за інертність. Однак Кость Левицький залишався керманичем націонал-демократичної партії, до якої належав і Петрушевич, хоч й очолював опозицію. Деякий час Кость Левицький був у тіні, вірніше, в опозиції до нового проводу. Але коли 18 жовтня 1918 року була утворена Українська Національна Рада, Петрушевич, ставши президентом, про Костя Левицького не забув: після листопадового перевороту Кость Левицький — прем’єр Державного секретаріату. Буває ж так: двоє ненавидять одне одного і не можуть обійтись один без одного…
У кімнаті Петрушевича Левицький застав Вітовського; опершись на палицю, той кричав:
— Тільки подумати! Наші вивозять збіжжя за Збруч, там продають, відтак ми закуповуємо його для армії. Ідіотизм!
Петрушевич замислено слухав. Високий, стрункий, хоч мав п’ятдесят п’ять років. Слухав і — гострий погляд, лице біле, як з мармуру витесане. І бездоганно, як завше, одягнутий.
— З поверненням, пане Євгене, — подав руку Левицький.
— Дякую, — швидко відказав Петрушевич. — Хоч думаю, що моє повернення ні для кого не принесе радості…
Опершись на палицю — кляті старі рани та ревматизм і досі не покидали! — Вітовський попросив, щоб його відпустили, бо ж треба формувати армію.
Петрушевич не заперечував.
— Ну, що ж, пане Костю, — він потер пальцями добре розвинуте підборіддя. — Розкажіть мені, що та як…
III
І знов Грицанові випала особлива місія: Вітовський послав його на переговори з Петлюрою. Дійсно, місія особлива: йшлося про те, що новоствореній Українській Галицькій Армії потрібен справжній командувач, який би розумівся в усіх тонкощах військової справи. Потрібен генерал. Звичайно, так чи інакше він мусив служити в російській армії, бо ніякої української армії за часів російської імперії, зрозуміло, не було. Але були генерали українського походження, принаймні добре вишколені полковники, що покінчали вищі військові заклади, а тепер не хотіли служити більшовикам. Такі у війську Петлюри були. Тож Вітовський і задумав… позичити для Галицької Армії командувача.
Прибувши до Підволочиська, Грицан попішкував мостом через Збруч до Волочиська, що мало чим відрізнявся від Підволочиська. Звичайне подільське містечко, убоге, сплюндроване війною, із скособоченими халупками, єврейськими крамничками та корчмами, дрібними кустарними майстернями, цегельнею, цукроварнею та залізничною станцією. Власне, щодо залізниці, то Волочиськ і Підволочиськ — наче близнюки, що зрослися животами… Один на правому березі Збруча, другий — на лівому. Тут Росія, Придніпрянська Україна, там — Австрія, Галичина, Придністровська Україна… Доля! Світ такої не знає! Звідси Ярославові треба рушати на Київ, до Фастова, де за попередніми даними перебуває штаб Головного отамана Симона Петлюри, поки остаточно не скинуто гетьмана Скоропадського.
Його хвилювала не стільки зустріч з Петлюрою, про якого доволі багато наслухався, а сама місія, її кінцевий результат. А щодо Петлюри Ярослав зібрав усі дані, які тільки міг. Народився в 1879 році. Отже, тепер йому тридцять дев’ять або сороковий пішов. Син полтавського міщанина з козаків. Старі буцім мешкають на передмісті Полтави, є звичайними приміськими селянами, батько — візник. Вчився Петлюра в Полтавській духовній бурсі, потім — у духовній семінарії. Кажуть, кохається в пісні, захоплюється театром, навіть виступав у театральних виставах бурсаків. За антидержавну діяльність звільнили з семінарії, пробував поступити у вищу школу, але полишив цю думку й виїхав на Кубань, де з кількома товаришами заснував у Катеринодарі Чорноморську вільну громаду Революційної української партії, започаткувавши таким чином український політичний рух. Там, у Катеринодарі, в нього остаточно пробудився інтерес до минувшини українського народу — йшло передусім про долю решток Січі Запорізької, що змушена податися на Кубань. Там же був арештований, а коли вийшов з тюрми восени дев’ятсот четвертого року, — що найбільше вразило Ярослава, — опинився у Львові, був слухачем філософського факультету, а помимо того, Революційна українська партія мала у Львові свій закордонний осередок: тут друкувалися її видання й висилалися на Україну, тут, зрештою, почалася її роздвоєність. Дебатували: домагатися самостійності України чи ні, бути українською національною організацією чи прибудівкою до російської соціал-демократії. В грудні того ж року на з’їзді у Львові стався розкол. «Закордонці» заклали Українську спілку, яка лучилася з РСДРП, а Петлюра лишився і майже весь дев’ятсот п’ятий перебував у Львові, працюючи в партійному видавництві. Він був ватажком української соціал-демократії, навіть зблизився з Іваном Франком, що також вразило Грицана. Відтак повернувся на Україну, став співредактором місячника «Вільна Україна» в Петербурзі, згодом — київського тижневика «Слово». Перегодя живе у Москві, працює бухгалтером в асекураційному товаристві. Лідер української колонії. В дванадцятому — п’ятнадцятому роках редактор українського місячника російською мовою «Украинская жизнь». Після Жовтневої революції опинився в Києві на Першому українському військовому з’їзді, хоча у війську ніколи не служив. Хоча не служив, проте очолив військове відомство при Центральній Раді, а тепер, при Директорії, став Головним отаманом. Був проти німецької окупації України так само, як і проти російської. Був, зрозуміло, і проти гетьмана Скоропадського. Нині українські військові формування складають головним чином гайдамацькі полки та Січові стрільці полковника Коновальця.