При одній такій розмові Грицан був присутній, бо, як тільки з'явився у Підволочиську, відразу зареєструвався у комендатурі. Тож привели галичанина — брудного, зарослого, обірваного, згорбленого. Комендант запропонував йому вступити до Галицької Армії.
— Нас утомила війна… — потупився.
— А республіка?
— Таж ви взяли владу…
— А відстоювати хто буде?
— Вже навідстоювали…
І йшов пріч — майже всі розходилися по домівках. Зітхав комендант, зітхав Грицан: зовсім не слухають старшин. Він зателефонував Вітовському. Спершу сказав, що до Фастова зможе добратися лише завтра, а далі розповів про становище в Підволочиську. Голос його був напрочуд упалий, він неначе шукав чи то підтримки, а чи заспокоєння, розради. Та замість розради — твердий Дмитрів наказ:
— Встановити в місті суворий контроль, всіх чужих роззброювати. Дій від мого імені. Я все тобі дозволяю. Навіть крайність. До речі, зараз там буде Поточняк. Він ще не приїхав?
— Поки що ні.
— Значить, приїде. Він виїхав дрезиною.
— Я зачекаю.
— Рушай до Фастова. Відразу.
— Чим?
— Я не люблю виправдань!
На тому кінці проводу поклали трубку. Грицан дивився на військового коменданта — комендант на нього.
— Неймовірний хаос, — затрусив головою комендант. — Повірте, хочу, а нічого не годен вчинити.
— Спробуємо разом…
І тут хтось знадвору грюкнув ногою об двері, і двері розчинилися навстіж. Поточняк… Зупинився коло порога, поправив пенсне й здивовано промимрив до Грицана:
— Ти не у Фастові?
— Нема потяга. Завтра вранці поїду.
— І що, ти не міг наполягти, щоб тебе відправили?
— Не будь наївним, як Вітовський, — Ярослав аж розсердився. — Хто і чим мене відправить? Та ще по той бак Збруча. Спробуй, як такий мудрий!
— Ну здоров, — посмирнішав Поточняк.
Він простягнув Грицану руку, потис міцно, відтак повернувся до коменданта; козирнувши, сказав по-військовому чітко:
— Особистий представник секретаря військових справ Вітовського сотник Поточняк. Ви залишаєтесь комендантом, але всі мої накази для вас — закон. Запитання будуть?
— Пан сотник голодний?
— Якщо є ром і чай, то чарку рому і чашку чаю. — І до Ярослава: — То що тут, у Підволочиську, діється?
— Сам побачиш! — гнів ще не покинув Грицана. Дійсно як діти! То Вітовський — зроби неможливе, то він, Анатоль, з докором. Треба ж думати!
— А якщо по-товариськи?
— Хаос! — випалив Грицан і почав заспокоюватись.
— Не панікуй, Славчику, — Анатоль пом'якшив тон. — Ніщо на цій грішній землі легко не народжується, навіть звичайнісіньке стебельце житечка. Отож чоловіки, друже, видумали цивілізацію, а жінки сім’ю, бо чоловік нудьгує від безділля, а жінка млоїться, коли не кохає або її не кохають. Все, що є твором жінки, нагадує людське тіло. Отож треба знати, коли брати, а коли зрікатися, — він просторікував так, ніби прибув на бал, а не наводити порядок, чим украй здивував Грицана. Це було не схоже на Поточняка.
— У коханні не гріх брати чи покидати, а гріх говорити неправду чи бути немилосердним.
їхню розмову перервав прихід трьох. Двоє стрільців ввели елегантного, але у вкрай протертій одежі, підстаркуватого бороданя. Водночас з чайником, ромом, чарками і чашками на таці появився військовий комендант. Ярослав знітився.
— Пане коменданте! — дуже дзвінким голосом, аж лящало у вухах, зарапортував один із стрільців, молодший. — Піймався! Дві цистерни нафти продавав!
— Хвилинку… — Комендант — він також знітився — поставив тацю на стіл. — Тепер…
Грицан рвучким жестом руки попросив його замовчати і, пронизавши лихим оком підстаркуватого бороданя, обурено, розгнівано сказав:
— Отакі, Анатолю, оббивають пороги в Будапешті!
— Та ти ж розповідав нам. — Поточняк повернувся до стрільця. — Ну-ну, що там було?
— Спіймали, коли продавав дві цистерни нафти.
— Бо то моє майно, — промимрив бородань.
— Він продав? — перепитав Поточняк.
— На щастя, не встиг, ми наклали арешт.
— Молодці! — І до військового коменданта: — Від імені полковника Вітовського нагородити цих хлопців найціннішими подарунками. Відповідно, від його імені, я підпишу. А тепер дозвольте мені порозмовляти з цим паном.