— А я не бажаю розмовляти…
— Забажаєте, — протягнув Поточняк і рявкнув так, аж один із стрільців підскочив. — В очі!!! Чому бігають очі? Ану в очі! В очі! Ти хто?
— Професор Дигдалевич…
— Звідки?
— З Дрогобича.
— Ти нафтовик?
— Я професор…
— Звідки нафта?
— То моє майно.
— А ти знаєш, що нафта належить республіці?
— Не знаю…
— Дивно, ти ж професор! Чи звичайний спекулянт?
— Прошу не ображати мене!
— І не тільки спекулянт, а класичний тип грабіжника, хапуги, ненаситної потвори, яка б усе на світі вкрала і продала самому дияволу, аби нажитися, використавши скрутні часи.
— Хто дозволив тобі так зі мною розмовляти? Я буду скаржитися! І хто ти такий, щоб тут розпоряджатися?
— Не треба вереску, це не допоможе. — І Поточняк різко звелів коменданту: — Негайно конфіскувати обидві цистерни! А його в льох на тиждень, хай запам’ятає, чим пахне нафта.
— Як ти смієш, жабо? Жаба! Жаба!
— Що ж, тоді зробимо трохи інакше: за грабіж державного майна цього самозваного професора — розстріляти.
— Що-що-що? — все ще шкірився бородань.
— Роз-стрі-ля-ти! — роздільно сказав Поточняк.
— Ква! Ква! Ква!
Поточняк спокійно вийняв пістолет і спокійно пустив йому межі очі кулю. Похмуро кинув стрільцям:
— Заволочіть куди-небудь у рів і присипте чим-небудь, аби не смердів. Коменданте, ідіть до цистерн!
Десь на залізничній станції свиснув паровоз, і Грицан здригнувся. Стрільці потягли бороданя.
— П-пийте ром… — глухо видушив комендант.
— Я вже напився! — І Поточняк підвищив голос: — Чому ви не йдете до цистерн? Чи ви хочете мене закликати до гуманності? Не раджу. Йдіть!
Комендант, похнюпившись, згорбившись, якоюсь шматою витер з підлоги кров. Довго відчиняв і довго зачиняв, вовтузячись, двері — чогось вони його не слухалися.
— А може, ти надто жорстоко?.. — порозмисливши добру хвилину, дуже обережно промовив Грицан.
— Тобі до Петлюри треба. Провести до Волочиська?
— Я сам…
— Щасливо! — і одвернувся.
Грицан не захотів більше лишатися в кімнаті, що смерділа пороховим димом. Падав дощ з мокрим снігом. Ярослав, щулячись та тремтячи після теплої хати, звів комір поношеної шинелі й почвалав неквапно до Волочиська. Перебуде ніч на двірці. Може, пофортунить? Може, потяг буде скоріше? І все ж: чи мудро вчинив Поточняк? Той же бородань — українець… Чи не занадто жорстоко? Важко судити… Не знаю, не знаю… З другого боку — злочин же. Злочин! Не знаю, чи осуджувати, чи схва; повати. Єдине що: ознаки війни — вогонь і трупи. А можливо, зараз якраз і не потрібне милосердя? Більшовики проголосили диктатуру пролетаріату, червоний терор. Ти хочеш громадянської війни? При чім тут громадянська війна? Тут війна з поляками, але свої такі вже подлючі, що далі нікуди! Ні, правий Поточняк! Дарма я збунтувався. Не треба було. Нічого, помиримося. Головне зараз — не панікувати, бо це до добра не приведе. І потрібна диктатура. Ще нічого не втрачено. Кутузов не побоявся здати французам Москву — здав Москву, щоб потому французів розбити. Таке буде зі Львовом. Організуємо належно армію, і Львів буде нашим.
Поки добрався до вокзалу, остаточно був на боці Поточняка. А на вокзалі вжахнувся: всі лавки, долівка аж кишать людом. Мурашник! Де ж приткнутися? Боже, до чого довели правителі цей світ? Худобою люди стали. Судити треба тиранів! Су-ди-ти! І вішати! Бо сам народ на інший народ ніколи не нападає, поки його хтось не спровокує. Ні, не знаю випадку з історії, щоб громада без провідника виступила одна проти другої,— не знаю. Хтось мусить бути такий, хто ворохобить. Але чому його слухають? Чому слухають навіть тоді, коли заздалегідь знають, що йдуть на неправе діло? Не розгадати цієї загадки! Хм, де ж присісти? Хіба піти до чергового по станції? Він же мене не знає. Може, зрозуміє, що я високий, так би мовити, чиновник? Не будь смішним! Хто в цьому хаосі думає про ранги? Хто на них зважає? І зброї не приміниш, бо це чужий край, хоч і український, — в Підволочиську начальник станції поляк — у Волочиську росіянин… А може, обидва перекинчики? Безладдя і безвладдя! Доки? Коли цьому настане кінець?
Де ж, однак, приткнутися? Хіба попроситися до канцелярії начальника станції? Не будь дитиною! Який начальник станції сидітиме вночі на роботі? На те є його заступник або черговий. Але хто тебе пустить в службове приміщення? Там же вхід стороннім заборонений.
Проте Ярослав пішов. До диспетчера. Показав своє посвідчення. Розтлумачив, з якою метою їде.
— То буде якийсь потяг до Фастова?
— Чекайте, може, щось буде… — сказав той невизначено.