— А у вас можна посидіти? — канючив Грицан.
— Не положено взагалі, але для вас зроблю виняток.
— Щиро дякую. Я заважати не буду.
Ярослав блаженно опустився на стілець у кутку, щільно притулився до стіни, і обважніла голова сама похилилась на груди — він безпам’ятно закуняв.
— Пане-товаришу!
— Що таке? — Грицан умить розплющив очі.
— Пане-товаришу, — вже тихіше заговорив диспетчер. — Якщо вам так нагально треба до Фастова, то зараз на Київ піде товарняк. Можу підсадити до машиніста. Але, зрозуміло, комфорту ніякого.
— Чорт з ним, з комфортом! Садовіть.
Він глянув на годинника, що цокав на стіні,— рівно дванадцять ночі. Вранці можна бути у Фастові.
Та не збулись Грицанові сподівання: поїзд теліпався, мов старий віз, до Фастова прибув аж опівдні. І то добре. Принаймні день. Видно. Ярослав проїздив уже Фастів. Коли вертав з російського полону. Правда, в самому місті не був — воно йому відоме хіба як великий залізничний вузол. Також знав, що Фастів був центром Фастівського полку, козаки якого під орудою полковника Семена Палія повстали проти шляхти. І що найцікавіше — на його поклик тутешні землі заселяли втікачі з Галичини. Отож, може, й земляка ще надибає… Грицан, захищаючи лице від поривчастого дрібного снігу, що сипав-обсипав з ніг до голови, розпитав у чергового по станції, де стоїть поїзд Петлюри, а далі йому показали вагон-салон Головного отамана. При вході на варті стояв молодик-гайдамака.
— Добридень, — кивнув головою Грицан.
— Добридень, — молодик-гайдамака, однак, дивився на нього вельми підозріло, здогадуючись, що перед ним чужинець, оскільки шинеля не російська.
— Мені треба бачити пана Головного отамана. Він є?
— Є. Але пускати нікого не велено.
— Яз Галичини, представник уряду ЗУНР.
— Нічого не знаю.
— Прошу моє посвідчення.
— Не треба мені вашого посвідчення! — спохмурнів молодик-гайдамака. — Велено нікого не пускати!
Здуріти можна! Отак людину можна довести до відчаю. Бовдур якийсь! Грицан почав уже закипати.
— Невже ви не розумієте, що…
— Велено нікого не пускати! — відсік молодик-гайдамака, не дослухавши та одвернувшись.
— То покличте когось з офіцерів, — наполягав Грицан. — Хоча б особистого ад’ютанта. Я ж вам кажу: я з Галичини.
— А я вам кажу: не велено! — знов обернувся.
— Слухай, чоловіче, таж будь…
Він не доказав — у тамбурі з’явився літній сухорлявий мужчина середнього, поставного зросту, у наглухо застебнутому, по саме горло, військовому френчі, з великими кишенями на грудях, золотими нитками вишитим великим тризубом на лівому рукаві. Високі халяви наглянсовані до блиску. Лице буденне, але виразне, правильних рис, світяться в ньому розум, вдумливість, якась духовна сила, однак бліде, зморене. Горбоносий. Журливо-лагідні блакитні очі. Волося чесане набік.
— Слава Україні! — м’яко вигукнув-привітався і, машинально схрестивши на грудях руки, поспитав: — Що тут за шарварок?
— Та ось… — почав був молодик-гайдамака.
— Героям слава… — промимрив водночас з ним Ярослав, а далі поквапно випередив: — Я представник уряду ЗУНР!
— А-а-а… Проходьте, будь ласка.
Молодик-гайдамака дав Грицану дорогу, і Грицан з полегкістю піднявся по східцях у тамбур.
— Симон Петлюра, — чоловік вишукано, почасти театрально подарував йому посмішку й першим простяг руку.
— Ярослав Грицан — особистий референт секретаря військових справ полковника Вітовського.
— Знаю, знаю пана Дмитра. Щоправда, не особисто, — а далі був жест блідої руки. — Прошу до салону.
У скромно обмебльованому салоні в такому ж, як у Петлюри, військовому френчі сидів чоловік з буйним волоссям та густими вусами.
— Знайомтесь, — сказав Петлюра. — Мій ад’ютант сотник Крушинський. А це пан Грицан — представник Вітовського.
Сотник Крушинський був на голову вищий од Ярослава, як і від самого Головного отамана.
— Роздягайтесь, — сказав Петлюра. — Портфель отуди поставте.
— Дозвольте, я почеплю вашу шинелю, — приступив Крушинський.
— І чаю, будь ласка, подайте, — у Петлюри був напрочуд лагідний голос. — Сідайте, будь ласка, пане Грицан.
— Дякую.
— Палите? — Петлюра вийняв портсигар.
— Так, — кивнув.
Крушинський вернувся з тацею, — дві порцелянові чашки, — ніжний аромат лоскотав ніздрі, і Ярослав проковтнув слинку.
— Сьорбніть гаряченького, — сказав Петлюра. — Надворі так сиро, а крім того, ви з дороги. Промерзли, либонь?