— Чого ви зітхаєте? — підняв на Ярослава жваві очі генерал. — Військові не повинні зітхати.
І Омелянович-Павленко добродушно посміхнувся. А Ярославові знову треба бути дипломатом. Він подумав, що всі дипломати — блазні, і сказав:
— Ні, нічого… Це так, ненароком…
— Мабуть, ви не вірите, що візьмемо Львів назад? — поворухнувся кремезний полковник Мишковський.
«Мавпа може викрасти з хати немовля… Хтось колись розповідав, що у вовчому лігві знайшли живу дитину — хотіли взяти, але дитина дерлася і кусалася… Ходила тільки на чотирьох… Через рік вона померла… Але навіщо я повторюю давно почуте?»
— Чому ж, вірю, — набирався впевненості Грицан. — Але на війні люди часто зітхають.
Не признався ж, чому зітхає: влітку 1916-го командир російського полку полковник Омелянович-Павленко брав участь у Тернопільському прориві, в якому війська Брусилова повністю розбили на горі Лисоня, під Бережанами, Січовий легіон — отой легіон, що нині став фундаментом Г алицької Армії, головнокомандуючим якої має бути Омелянович-Павленко… Воістину — доля і перехрестя доріг.
Йому так і свербіло сказати: ви і мене тоді взяли в полон… А тепер будете мною командувати… Ні, не можна!
Ти не маєш права! А то збунтується, ще не поїде, вернеться. Але з другого боку: скільки є прикладів, що білі генерали перейшли до Червоної Армії і доволі чесно служать російській революції. То чому ж така метаморфоза не могла статися з Омеляновичем-Павленком?
Та все ж Грицан потерпав. І не стільки, може, боявся Костя Левицького, як Вітовського. А що, коли Вітовський зустріне генерала вороже, з недовірою? Адже при гетьманові Скоропадському Омелянович-Павленко командував дивізією, а Скоропадський дозволив німцям грабувати Україну… Ото справді ситуація… Що ж, дасться видіти. Але ж не міг Ярослав перебирати, не міг заперечувати Петлюрі, коли той виділив саме Омеляновича-Павленка, як і не міг заперечувати Омеляновичу-Павленку, коли він начальником штабу вибрав собі цього високого, кремезного блондина, полковника Мишковського, також вихованця царської школи.
«Але чому вони погодилися обидва стати на чолі чужої їм армії? Чим у даному випадку керувалися? Невже військовим байдуже, ким командувати? Своїми, чужими, аби лиш командувати? Чи це втеча від небезпеки? Нічого не розумію… А може, військова справа — річ абстрактна?.. Може, військовим байдуже — кого бити, аби тільки бити… аби стріляти? Споконвічна вишколеність до стрілянини і вбивств?.. Чи мундир усім керує? Зрештою, чого дивуєшся? Хіба в Галицькій Армії мало чистокровних австрійських німців?»
— Не хвилюйтесь, пане Грицан, — панібратськи сказав Мишковський. — Ми виб’ємо поляків зі Львова. Давно відомо, що в них більше гонору, аніж хоробрості. Якщо справді маєте армію, то ми вже постараємося нею належно командувати. Повірте слову офіцера. Досвід маємо.
— Я завше намагався вірити людям, — його розумні глибокі очі з голубим відливом не випромінювали, однак, радості.
— Між іншим, звідки у вас таке знання мов?
— Хотів повніше пізнати людей… В натурі… Воно цікавіше, коли чуєш людину безпосередньо в натурі, а не з десятих уст. А крім того, я юрист і трохи історик.
З вікон досить сильно віяло. І Омелянович-Павленко щулився. Врешті не витерпів:
— Скільки ж то можна їхати!
— Та ми вже під Тернополем, — сказав Грицан, подумавши про Оксану. Хоч би натопила в кімнаті і бодай трохи його зогріла. Він так намерзся по дорогах. Дорога ніколи не зогріває. Та ще чужа, та ще далека. Не зогріває, а втомлює.