— Шикарно, правда? — показуючи на весільну пару, багатозначно кахикнув Мишковський.
— Дуже… Дуже шикарно… І зворушливо. Особливо у такі тривожні дні,— з сарказмом вирвалось у Ярослава.
— В мене починають вироблятися гормони… — Мишковський голосно засміявся. — Я молодію, панове!..
— Я теж молодію… — і собі посміхнувся генерал. — Дивно, що нерідко жінці забороняють те, що дає насолоду нам.
— Бо жінка подібна до соняха, — дивлячись поперед себе, обронив Поточняк, згадавши Лесю. Як вона там, у Львові? Чи не зраджує його? Та ні, не повинна. Хоча б часом її не згвалтували… А вона прекрасна! Неодмінно одружусь. Тільки б вижити. Але я повинен вижити, повинен побачити Україну суверенною. На крайній випадок — свою Галичину. А Галичина цілком може бути самостійною.
Він взагалі-то був прихильником самостійної Галичини. Він не сприймав назви «Західно-Українська Народна Республіка». Щось було тут нарочите, банальне. Треба просто — Галичина. Як, скажімо, Швейцарія. А вона незалежна вже сто років. Віденський конгрес визначив її кордони і визнав її вічний нейтралітет. І нічого — існує, хоча ні територією, ні кількістю населення не перевищує Галичини. І Галичина могла б існувати, — сіль, нафта, сірка, курорти в Карпатах… Зрештою, існувало ж Галицько-Волинське князівство.
Поглядаючи на молодих, на весільну свиту, Анатоль нервово покусував тонкуваті губи: будь-яке торжество чи весілля завжди чомусь викликало в нього відразу. Йому здавалось, що в такі хвилини люди оголюють себе. На будь-якому торжестві Анатолю було завше ніяково, більше того — йому було соромно, огидно, а разом з тим він картав себе. Він казав собі: «Це твоя, хлопче, дурість, вірніше, не дурість, ти поставив на чільне місце розум. У принципі все правильно. Але ти при цьому забуваєш просте, буденне. Яка мета людини? Мати достаток. Це тобі скажуть дев’яносто дев’ять відсотків. Так-так, мати достаток, бути першим. Так, першим, — підтвердив він зараз, — з цього, власне, й починається все, що відбувається в світі. Практично ця проблема ніколи не буде стерта з карти. Хм, а ти ж твердив, що світ починається з двох? Ну, правильно. Але що треба двом? Їжу, одяг, достаток… А ще їм багнеться бути кращими, ніж ті, котрі їх оточують.
— Місю, обганяй! — злісно кинув Устимчикові, опустивши голову, аби не бачити, як весільна компанія всідається на брички, як безтурботно регоче.
Устимчик слухняно крутнув кермо, різко й впевнено, — машина, заревівши, видряпалася на тротуар. Місьо занадто раптово загальмував, і вона пішла затоки. Ніхто, крім Поточняка, цього не запримітив.
— Мишковський, а ви пам’ятаєте своє весілля? — весело спитав Омелянович-Павленко.
— Пам’ятаю, але не стільки своє, скільки свого друга. Була колосальна гулянка. І раптом ми схаменулися, що нема молодої. Що б ви подумали? Вона з музикантом цілувалася в саду.
— А ви, Ярославе, пам’ятаєте своє?
— Тоді лив теплий дощ…
— Це поетично! — вигукнув Мишковський.
«Геродот розповідав, що німий син Креза при появі перса, який хотів убити його батька, скрикнув: «Не убивай Креза!» З того часу син Креза заговорив…»
— Але, товариство, кохання не оцінюється банкетами, — розсудливо, тоном метра промовив Омелянович-Павленко. — Кохання — солодка мить. Може, тому двоє абсолютно чужих можуть в один момент потягнутися одне до одного.
— Кожна людина повертається до того, що колись було в її житті,— вставив Поточняк. — Повертається бодай поду мки.
— Напевно, тому, що спогади скорочують відстань.
— Це омана, — заперечив. — Спогади ніколи не скорочують відстаней. Вони лише приносять біль. Отже, це омана.
— А ви не замислювалися над тим, що інколи омана служить маяком? Людина, обманюючи себе, йде до чогось визначеного.
— Це жорстоко!
— А хіба життя саме по собі не жорстоке?
— Приїхали, — не відповів на його запитання Поточняк, а Устимчик повільно висунувся з машини й відчинив перед гостями старі поржавілі дверцята. — Прошу, добродії, в наші краї.
Звістка про прибуття Омеляновича-Павленка облетіла моментально уряд республіки, і Петрушевич з Левицьким похапцем вискочили надвір, пальта — наопашки. Всі дуже довго ручкалися, говорили один одному компліменти. Поточняк повернувся до Грицана і, звузивши в презирстві очі, процідив:
— Найгірше те, що є тип людей соціально нікчемних, котрі створюють вигляд, нібито аж надто піклуються про загальне добро. Насправді ж думають лише про себе.