Під вікнами готелю, де зупинився Вітовський, загарчав і замовк автомобіль. По звуку Дмитро безпомилково впізнав, що то приїхав Устимчик, якого він послав зранку до Тернополя, аби привіз Поточняка. І справді, через кілька хвилин зайшов Анатоль, а за ним Місьо.
— Як доїхали? — подаючи руку й ведучи Анатоля попідруч до столу, допитувався Вітовський.
— Нормально, принаймні мотор не псувався.
— То найголовніше. — Вітовський вийняв сигарети, положив перед Поточняком. — Закурюй і доповідай.
— А для мене які розпорядження? — Місьо покірно стояв посеред кімнати, пошморгуючи носом та чекаючи.
— Не дай охолонути мотору. Зараз їдемо.
Устимчик, нічого не сказавши, почалапав до дверей, люто увірвалася студінь. Вітовський навпочіпки присів перед грубкою і кинув туди кілька березових цурпалків.
— Символічно! — вигукнув Поточняк.
— Що саме?
— Секретар військових справ сам себе гріє…
— Хай воно пропаде — оте секретарство!
— Чому?
— На кожному кроці пакості.— І додав похмуро: — Треба диктатора, треба запровадити гострий режим.
— Ви ж маєте владу.
— А що з неї?
— Ну як?
— Нашому уряду бракує рішучості, бракує енергії.— Вітовський випростався й нервово закурив.
— Все-таки ви повинні якось вплинути на Левицького і Петрушевича. Вас підтримує армія.
— Дикий кабан далеко не бачить, — помовчавши, Вітовський затягнувся їдким димом. — Виручають ніс і вуха.
— До речі, дикі кабани в зимову холодінь зариваються у мурашнику, аби зігрітися… Хитрі!
— То як наш генерал? — нетерпляче спитав Вітовський.
— Як сказати… — Поточняк зморщив чоло. — Людина він загалом добра, але стрільцям не подобається, що досі не одягнув нашого однострою, не носить наших відзнак. Дуже багато російських слів вживає. Я вже двічі чув, як Мишковський звертався до нього «ваше благородіє». Недобре це.
— Може, й недобре, але мусимо терпіти, миритися, зважувати не на регалії, а на становище. Я не належу, як знаєш, до компанії левицьких та петрушевичів. Я реаліст. Можна, як Кость Левицький, ненавидіти більшовиків, але викреслювати їх з історії — глупство. Слово честі, вони мені подобаються. Принаймні своєю якоюсь дикою рішучістю. А, не будемо вдаватися у дискусії! Своє завдання вбачаю в тому, аби навіть у теперішніх важких умовах щось добре зробити для наших людей, полегшити їхню долю… Ага! До чого я вів? Немало царських генералів і офіцерів перейшли на бік Червоної Армії. І служать нівроку. Навіть подейкують, що генерал Брусилов пішов служити більшовикам.
— Ви, здається, воювали проти нього…
— І проти Омеляновича-Павленка також, — Вітовський всміхнувся. — А тепер ближче до діла. Ти залишаєшся у Бережанах. Ось тобі мій мандат. Дієш від імені Секретаріату військових справ. Ти повинен зразково організувати штаб. Омеляновича-Павленка не підміняти, але контролювати кожен його крок. Я його попереджу, що твої слова — мої слова. Завтра з Мишковським він буде тут. А я негайно виїду з Грицаном на кілька днів на фронт. Жити будеш у цьому номері, я щораз дзвонитиму опівночі. Запам’ятай, в Секретаріаті я повністю, як собі, довіряю двом людям — тобі і Грицану. Грицан — мій розум, ти — мої руки. Не ображайся. Грицан краще, ніж ти, знає історію і дипломатію, а ти прекрасно знаєш те, що повинен знати справжній кадровий офіцер. Наскільки мені відомо, ваші стосунки чудові.