— А нам нема чого ділити.
— Я радий, бо довкола стільки фарисейства, облуди, нещирості… Але не про це зараз. Продовжу свою думку: людей для охорони штабу тобі виділить військовий комендант. Три десятки чоловік досить. Комендант — людина порядна, і все ж не спускай з нього ока. В місті повинен бути повний порядок. Не забувай, що діють військові трибунали.
— Якраз про це я пам’ятаю постійно.
— Але першочергове — організація армії. Структуру, як знаєш, ми виробили, бо виробляли разом. Тож тепер треба слова переплавити на діло. І негайно! Негайно! Без зволікань, бо може бути пізно. — Вітовський вгамував потік слів і вже спокійніше поспитав: — Тобі все зрозуміло?
— Цілком!
— Бажаю успіху!
Вони прощально потиснули один одному руку, і Вітовський проворно опустився вділ — до свого авта, — Куди? — Місьо повернув до нього голівку.
Знов почала жалібно квилити хуртовина, розбиваючи лоба об стовбури придорожних дерев — гуляла, п’яно шаліла.
— У Тернопіль, себто в зуби дракона, — пожартував Вітовський, а перегодя, коли рушили, обережно спитав: — То як там поводиться наш генерал?
— Мешкає в будинку поблизу колишнього польського «Сокола», займає дві невеличкі кімнати з передпокоєм і верандою, — охоче повідав Місьо, знаючи, певне, що Вітовський якраз про це схоче довідатися. — День і ніч при вході на сторожі стоїть стрілець. У помешканні все поробив на свій смак — два столики, на стінах картини, в кутку скриня з гасовою лампою. А посередині вітальні — круглий стіл, на ньому завше лежить надкраєний торт. Генерал любить чай з тортом — походить-походить і починає пити…
Шаліла, гуляла п'яна віхола. І розгнівалось сонце, і продерло люто сірий намет неба, і глипнуло сердито на повійницю своїм жовтим оком. І завія раптово стихла, наче злякалася, як капризне дитя, над яким батько застиг з ременем.
Більше Вітовський нічого про Омеляновича-Павленка в Устимчика не допитувався. А то подумає, що примушує шпигувати за командувачем. Так не годиться. Потрібна повна генералу довіра. Що ж, він йому поки що довіряє і зовсім не бере до уваги, що той воював у складі російської армії. Так склалася доля України: «східняки» — за Росію, «західняки» — за Австрію. То, може, хоч тепер, у цю історичну добу, порозуміються. А злагоди треба, ох як треба! Жодна нація світу подібно не розколена! Притому так настроєні одні проти одних, так взаємно звинувачують одні одних, що хоч нині готові різатися.
«Однак я повинен зараз же побачитися з Карманським, — згадав перед Тернополем задумане в Бережанах. — Відкласти цього далі не можна. Ані на день!»
З Петром вони давно знайомі, ровесники. Водночас вчилися в університеті. Правда, Дмитро — на юридичному, Карманський — на філософському, але це не було перешкодою в їх добрих стосунках. Петро зовсім молодим зажив слави поета, його вірші майже з номера в номер друкував львівський «Руслан», відтак одразу вийшли окремою книжкою — «З теки самоубивця»: плід, як засвідчував сам поет, хворобливої любові до одної дівчини… Та оскільки Карманський належав до «Малої музи», то його декадентські мотиви Дмитра не дивували. Він любив цього розхристаного, але такого милого дивака, якого то чогось потягнуло в римський «колегіум рутенум», аби стати попом; то, прочитавши, що на італійському курорті українська сім’я шукає репетитора, покинув усе і поїхав; так само помчав до Канади, аби вести там курси української літератури та історії. А взагалі Петро — один з освічених галицьких інтелігентів.
— До редакції часопису «Український голос», — виплутуючись із своїх дум і дивлячись поперед себе, кинув Устимчику, коли в’їхали в засніжений Тернопіль.
Карманського застав у його тісній конторці. Петро мало змінився. Густе волосся, продовгувате лице з широкими губами, на куточках яких опускалися акуратно підстрижені вуса, пенсне приховувало зажурені очі. І взагалі весь він був меланхолійно насупленим, похмурим. На Дмитрове привітання щось невиразне буркнув, не відриваючи погляду від гранок.
— Ти що, загордився? — без обурення підвищив голос Вітовський, підходячи до столу.
Аж тепер Карманський підняв голову і, машинально поправивши пенсне, враз перемінився:
— А-а, Дмитро… — знітивсь. — Вибач, але ця проклята газета скоро зведе мене в могилу.
— Допустимо, я в це не повірю, бо якщо тебе не звели в могилу жінки чи римляни, то газета… Що таке газета? Її, як коханку, завжди можна покинути.
— А хліб?
— Іди жебрати… — пожартував Дмитро. — Торбу можу подарувати.
— Міністерську? — Карманський одсунув гранки. — Сідай. Хоч надивлюсь на міністра, а то ти вже стільки днів у Тернополі і ніяк не вдостоїш честі одвідати старого приятеля.