Выбрать главу

Він недбало засунув жмут сторінок назад у шафу, де залишилось дуже мало книг, але в якій лежав заряджений чорний пістолет, — став посеред кімнати, осоружної, брудної, просякнутої випарами спиртного і тютюновим димом.

— Ну то що, підемо на повітря?

— Підемо, — Оксана вилізла з-за столу, поправляючи густе каштанове волосся, пов’язане у вузол.

— Хоча тепер нема свіжого повітря, — сказав Грицан. — Повітря тепер отруєне… Де ви мешкаєте?

— Напроти ратуші. У дворі.

III

На вулиці було вогко. Туманно. Безлюдно. Непривітно й моторошно. Львів немовби вимер. Ярослав, запитавши дозволу, обережно взяв Оксану під руку — вона тремтіла.

— Не ходіть більше у цій сукні,— ласкаво попросив. — Львівська осінь примхлива — застудитесь. Горніться до мене… Близенько-близенько, не бійтесь — не вкушу… Він прикрив її полою свого піджака; біля ратуші Оксана здригнулася, мовби її хто ножем пронизав; відхилившись, Ярослав запитав: — Чого ви? Що сталося?

— Нічого… Ходімо… Швидше… Ось сюди… — вона говорила похапцем, уривчасто, звертаючи з Ринку в широку браму, де був просторий дворик.

Її кімнатка за розмірами така ж, як і його. Але в ній два стільці, присунуті до квадратного столика, під стіною — старий тапчан, навпроти — велике дзеркало, тріснуте, з пожовклими краями, — жіноча хата завше обжитіша, ніж чоловіча. Та Ярослава найбільше зацікавила етажерка з книгами.

— Там нема нічого особливого, — розсіяно проговорила Оксана, махнувши сухорлявою рукою; якби Ярослав був уважнішим, то запримітив би, що вона до безкровності зблідла.

— Всі книги по-своєму особливі. Навіть, кажуть вчені, у воді є золото. Правда, у морській, але є.

— Що ж, дивіться… — вона чомусь щулилась. — Може, зварити картоплі? — очі дивилися ніби в порожнечу. — В нас, на Поліссі, дуже люблять картоплю. Ми завжди вдома варили багато картоплі…

— Вам хочеться їсти?

— Хочу пригостити гостя, — нарешті, здається, вона опанувала собою. — Ви ж мене пригощали.

— Що ж, ви господиня — ваше право, — Ярослав, однак, зовсім не запримічав її стану.

— Я зварю… Це хутко.

Вона проворно, як роблять жінки, аби показати свою хазяйновитість, метнулася до кухні, а він схилився над етажеркою. І подумав: Оксана — приємна дівчина. Йому раптом по-справжньому забажалося жінки — вперше після того, як Стася сказала: чого ти лізеш, може, в тебе короста… Боже, як це було образливо! Він закипів тоді. Її слова паралізували, і він прогнав, вишвирнув Стасю з постелі. З ким же вона спить тепер? Сама? Така сама не спатиме… Мабуть, якогось знайшла. А чому б і ні? Ет, хай знаходить! А все-таки любив. Особливо ті її очі. Виразні, великі. Усе б віддав за ці очі — як колись, непорочна, Стася віддала себе йому. Вона сказала, що вмре, і віддалася… Вона не вмерла. Вона чомусь плакала, а він носив її по кімнаті й цілував у великі виразні очі та белькотів: до смерті, до смерті з тобою! Як давно це було і як наївно… Мабуть, все, що робить людина вперше, — наївно.

— Я вже начистила, — сказала Оксана, зазирнувши у двері.— Вона дуже швидко звариться. Ми будемо їсти з салом. А зверху потрушу цибулею. Ціла картопля з салом… Це так смачно…

Він не любив цілої, як і не любив з салом, — він любив м'яту, із сметаною, але він сказав:

— Добре.

І знову схилився над етажеркою, присів навпочіпки. Вийняв книгу про карпатське опришківство — колись така була в його бібліотеці, але Стася чи віддала комусь, чи продала. Дух опришківства, їхня нескореність, жага боротьби завше його хвилювали. Ну справді! Яку силу треба мати, аби кілька століть, з покоління в покоління, не коритись напасництву! І, йдучи на шибеницю в Коломиї, останній з опришків Микола Драгирук, або, як його звали, — Бордюк, передав естафету потомкам двадцятого віку…

— Оксано, — зайшов до кухні,— дозвольте мені взяти цю книжку — прочитаю і поверну.

— Можете брати назовсім.

— Ні, я поверну. Хто бере в інших таку цінність, обкрадає ближнього, дружба дружбою, а книгу поверну.

— Я вам дарую.

— І не будете жаліти?

— Для вас — ні.

Вона вже була в іншій сукні — синій, вовняній, але трохи мішкуватій, — Ярослав подивився на неї і подумав, що їй треба підперезатися, тоді б виглядала навіть граціозно: один штрих може змінити жінку.

— Вибачте, я не знайшла пояса… — перейнявши його погляд, Оксана закліпала чорними променями над ніжними краплинами погідного осіннього неба. — Зараз ще пошукаю…

— Нічого, вам і так гарно, — сказав Ярослав, радий, що книга потрапила йому в руки. Раптом у нього появилося бажання розмовляти, він мовби прокинувся від довгої сплячки. — До речі, ваш Житомир заснував улюбленець, порадник і слуга київського князя Аскольда Житомир. — Ярослав підморгнув, що мало означати: не забувайте, що мій син таке носить ім'я. — Між іншим, Аскольда вбили свої — князь Олег. Свої часто люблять вбивати своїх. При цьому надійно, без промаху, можна сказати, з насолодою. Отже, слуга Аскольда Житомир…