Омелянович-Павленко понуро опустив голову. По хвилі, сліпо дивлячись на Петрушевича, пробурмотів:
— Якщо треба… Якщо аж так надто треба, то ми виїдемо… А може, нам би власне авто дали?
— У Бережанах дадуть, — замість Петрушевича відповів Вітовський. — Все, щасливої дороги! Ага, хвилинку! Полковник Мишковський, якщо ви хоча раз іще дасте до газети фальшиве повідомлення про становище на фронті, я вас вижену! Тільки не треба нічого пояснювати чи спростовувати: я сам особисто перевірив. І жодного вашого слова не прийму.
— Але ж… — почав був Мишковський.
— Нічого не треба пояснювати! — різко повторив Вітовський. — Обстановку на фронтах знаю краще, ніж ви.
— Так-так-так… — мов лелека, закалатав Омелянович-Павленко. — Ми виїздимо, панове. Сьогодні ж, зараз!
Він схопився на ноги, випростався струнко. Те ж саме зробив і Мишковський.
— Дозвольте відкланятись?
— Щасливо… — промимрив Петрушевич.
Вітовський мовчки відкозиряв. Омелянович-Павленко і Мишковський почеканили кроком до дверей. Настала гробова гнітюча тиша. Раптом різко задзвонив телефон. Розхвильований Петрушевич машинально зняв трубку, машинально підніс до вуха.
— Вас, пане Вітовський… — лице його затяглось пеленою задуми чи то зажури, зітхнув мимоволі.
— Це я, — сказав на тому кінці проводу Поточняк. — Допіру нам у штабі повідомили, що поляки зав’язали сильні бої під Самбором, Рава-Руською і Львовом, себто на всіх фактично відтинках фронту.
— Зрозумів, завтра я буду на фронті! — повільно видавив Вітовський і вже круто: — Зараз приїдуть Омелянович-Павленко і Мишковський. Прийми належно, влаштуй, нагодуй і примушуй працювати. Завтра в газеті буде мій наказ про стан облоги по всій республіці. Дій у відповідності з наказом.
— Буду діяти, а ви бережіть голову…
— Про себе я сам подумаю, — досада аж доконувала. — А ти подумай, як створити три-чотири корпуси, щоб можна було маневрувати. Власне, з Омеляновичем-Павленком і Мишковським попросту створюйте їх. Поки що багнетів достатньо. Все, друже, в мене нема часу на другорядні балачки.
Гнітюча тиша затяглася.
— Пане Вітовський, ви, напевно, трохи зарізко повелися з Омеляновичем-Павленком, — обережно зауважив Петрушевич, коли Дмитро зібрався йти. — Він все-таки генерал…
— Як президент, ви маєте право мене звільнити, — блиснув той очима. — На знак подяки ставлю пляшку коньяку.
Того ж дня Поточняк зателефонував удруге, на цей раз до Військового секретаріату: Бережани сподобались командуючому. Особливо розчулився, коли йому розповіли, що під час Північної війни із шведами тут побував Петро Перший. Генерал навіть висловив думку, що варто було б перенести штаб армії у старовинний замок з п’ятикутним подвір’ям. Там стільки веж… Його змалку вабили вежі.
— Не бавтесь, як діти! — розсердився Вітовський. — А робіть те, що я наказав. І не забувайте там, що діють військові трибунали…
VI
Вони, сидячи пліч-о-пліч на задньому сидінні, як і належить добрим приятелям, їхали, однак, на передову без доброго настрою — Львів досі у ворожих руках, а спустошена Галичина вариться у чутках: буцім у Відні сформовано єврейську бригаду, і вона рушила, аби відбити Краків у поляків; Румунія покинула Буковину, і на Буковині українська влада; німці марширують на Варшаву, і незабаром уряд Пілсудського впаде; в Угорщині сформовано українські полки, і їх веде тамтешній генерал Кевеш, який вирішив послужити Галицькій Армії,— чутки, чутки, чутки…
— Хаос, пітьма, — сказав Вітовський. — А ще донедавна так перспективно сяяла перспектива…
— Коли б од били Львів, коли б нам обіцяна Петлюрою поміч… — тихо стогнав Ярослав, покусуючи губи.
— Поміч… — процідив крізь зуби Вітовський. — Прийшла вже та обіцяна Петлюрою поміч…
Грицан розумів, про що мова: з Підволочиська повідомили, що прибув курінь козятинської піхотної бригади. Та на фронт не конче рвався. Першою вимогою було — їсти! А ще козятинці нарікали: в Підволочиську повно галичан, то чому ж не воюють, а нас посилають на смерть?
— Кину до чортової матері оте міністерство… — сердито забурчав Вітовський. — Кину, і попрошуся на фронт!
— Не роби того, Дмитре, бо все пропаде.
Він довго мовчав, перекидаючи цигарку з кутка в куток уст, наче жував, а перегодя важко зітхнув:
— Не переоцінюю себе, але саме цього боюся.
У Рогатині, в комендатурі, їх засипали питаннями: чи то правда, що в уряді розбрат і що Кость Левицький не захворів, а виїхав до Станіслава саме тому, що не полагодив з Петрушевичем; чи дійсно обов’язки прем’єра виконує теперішній державний секретар юстиції Ізидор Голубович? Вітовський, як міг, тлумачив-переконував, що все це намовляння, Кость Левицький справді недужий і ніякої паніки не треба.