— Невже Левицький захворів навсправжки? — не витримав Ярослав, коли вони покинули комендатуру.
— Звичайно, ні,— без вагань сказав Вітовський. — Хвороба його — страх і безпорадність, бо, щоб керувати державою, — хай навіть такою маленькою, як наша Галичина, — треба мати велику голову. Це ж не те що ляпати з трибуни.
— І я в цьому переконаний, що хвороба його — вигадка; заєць, перше ніж лягти, плутає сліди.
— Тепер він, шельма, буде критикувати кожен наш крок і неодмінно напише мемуари, щоб зробити з себе вождя. А щодо слідів, Славчику, то все живе плутає сліди. Хоч і залишає.
— З деякою поправкою, — уточнив Грицан. — Вовки штучно маскують свої — скільки б їх не було, йдуть слід У слід.
— І це не рятує, бо вовк вічно гонимий. Зрештою, навіть добре, що Левицький пішов геть. А ось в силі-розумі Голубовича я сильно сумніваюся.
— А я, Дмитре, іншого боюся — повторення історії. Розумієш, появляються нові керівники, але промови виголошують ті ж, що й попередники. Правда, з деякими нюансами, та вони не міняють суті. Колись я звіряв святкові промови трьох наших патентованих, як казав Франко, патріотів, які змінили один одного на одному й тому ж посту. І що ти думаєш? Ті ж самі слова. Це жахливо!
— Це справді жахливо.
— І жоден з них не користувався авторитетом серед людей — їх просто ніхто не сприймав всерйоз.
Грицан кинув оком на стрункі ніжні берізки: в засніженому гаю — засніжена біла альтанка. Довкруж густо заячі сліди. Кохалися зайці? Може… І він згадав, як у такій самісінькій альтанці цілувався із Стасею, коли вони якось, ще до війни, одного зимового дня вирушили в Дубляни на прогулянку. Вони тоді ще любили одне одного. І мріяли. Вони так багато тоді мріяли…
— Коли я був гімназистом, — гіркувато всміхнувся Ярослав, — змайстрував маленький човник з парусом…
— Куди ж ти хотів пливти? — і собі всміхнувся Вітовський, запалюючи нову сигарету.
— На цьому човникові нікуди не можна було пливти… Він стояв поруч з книгами як символ.
— В молоді літа всіх тягне до символів, — Вітовський потер долонею чоло. — Але найбільше випробування випадає людині в складні хвилини. Ось де можна перевірити справжню її цінність. Постав людину в стан безвиході, отоді й побачиш, чим дорожить вона на цьому світі, як оцінює цей світ, отоді й розкривається або краса-сила її, або нікчемність, ницість.
Вони замовкли надовго.
— То що будемо робити? — і себе, і Грицана запитав Вітовський, коди наближалися до Перемишлян. — Ідемо в Бібрку до штабу львівської групи чи відразу під самий Львів?
— А ти як радиш?
— Якби я щось радив, не питався б тебе.
— Давай поміркуємо…
— А, що міркувати! У Бібрку, Місьо!
У штабі львівської групи «Схід» їм не пофортунило: його шеф сказав, що полковник Стефанів відбув до Винник ще рано-вранці, відносно ж фронту — повна стабілізація.
— Що ж, пошукаємо полковника у Винниках, — невдоволено сказав Вітовський, розуміючи, що головні питання слід вирішувати саме з командувачем. — Вертай, Місьо, назад, і поїдемо через Перемишляни та Куровичі, бо, не дай, Боже, ще застрянемо де-небудь серед поля, якщо їхати через Старе Село, хоч і ближче.
— А може, ризикнемо. Тут же їздять.
— Ризикуй, але якщо застрянемо…
— …я сам вас витягну… — докінчив з усмішкою Устимчик, а тоді промовив розсудливо й заклопотано: — Через Куровичі велике коло, а нам бензину треба берегти.
— Чорт з тобою! Але щоб потому не каявся.
— Не буду.
Чим ближче до Львова, тим міцніше стискалося в Грицана серце: рідне місто в чужих руках. Жах! Але він мовчав. Був певен, що й Вітовський думає те ж саме, то пощо ятрити душу, пощо сипати сіль на рану? Певно ж, думає — он як зімкнув суворі губи. А дійсно, таке враження, ніби ходиш довкола отчого дому, а зайти не годен — десь пропав ключ від замка, а двері й вікна заперті зсередини. Хоч двері ламай… А таки треба ламати… Конче треба. Негайно!
Ще більше защеміло серце, коли очі вигледіли а чи вгадали обриси Високого замку, вершок якого був присипаний сивим снігом та окутаний сивим туманом.
— Збожеволіти можна… — прорвалось у Вітовського.
— Не кажи…
При в’їзді до Винник, на просторому подвір’ї крайньої хати, стрілець-чорнобривець розмашисто колов порізану на цурпаки колоду.