— Ану зупини! — Вітовський торкнув Устимчика за плече, вибрався з машини, спитав стрільця-чорнобривця: — Ви тут на постої?
— Так, пане Вітовський.
— А звідки ти мене знаєш? — аж, вражений, сторопів.
— Знаю, — не розгубився той, а навпаки — пройнявся якоюсь внутрішньою гордістю. — Я був серед тих, хто арештував Гуйна.
— Зрозуміло. Скільки ж вас тут?
— Вся сотня, пане полковнику.
— А коменданта де знайти можна?
— В хаті. Він з нами.
Прислухаючись до їхньої розмови, Грицан і собі вибрався з машини, — очі впік крижаний вітер, що дув, певне, з Високого замку.
— Веди, — повелів Вітовський стрільцю-чорнобривцю.
У тьмяній сірій кімнаті півтора чи два десятки тьмяних сірих постатей. Ні очей, ні лиць… Сірі плями. Чипіють на голому ліжку, звідки висолопився віхоть соломи, підпирають стіну, вмостившись рядочком на лаві, німотно, як на поминках, грають в карти круг столу…
— Встати! Струнко! — заволав стрілець-чорнобривець, стискаючи в руці сокиру, що так і забув її полишити.
— Вітовський?! — зойкнув твердий голос, і дуже молодий, дуже сивий старшина з відзнаками хорунжого скочив на хиткі рівні ноги.
— Вайда?
— Я, Дмитре, я…
На правій руці його Грицан запримітив шлюбний перстень, а ще звернув увагу на масивне роздвоєне підборіддя, вгадуючи крутий норов.
— Боже! — скрикнув Вітовський. — Антоне, дорогий…
Широким кроком він ринув до посивілого офіцера, і вони дужо обнялися та розцілувались. Стрільці стояли ошелешено й заворожено, з якимсь благовісним трепетом. Мабуть, не йняли віри, що їхній командант може отак близько знатися з самим Вітовським… А Вітовський сказав:
— Таки є щастя на світі…
— Не сподівався мене зустріти?
— Мені повідали, ти в полоні.
— Обійшлося… — Вайда з гуркотом висунув на середину кімнати старий, надтріснутий стілець. — Сідай, друже. І ви, хлопці, всі сідайте — в нас нині свято. Святкові поминки… Чи не так, пане полковнику?
— До поминок ще далеко.
— Так думаєш? — Вайда застромив руку в кишеню, дістав звідтам зіжмакану листівку. — Прошу — читай!
Під загальну тишу Вітовський повільно й пильно вів очима по друкованих рядках:
«Селяни! Завзятий ворог польського народу, дикий гайдамака, руський хлоп збунтувався проти польського панування в Східній Галичині. Проти дикої навали бунтівників вислали ми наше лицарське військо. Щоб скоріше ворога усмирити, вступайте в ряди нашого війська, бийтесь хоробро і здобувайте землю, котра єсть, була і буде польською! Отож ідіть на схід, беріть польську землю, не дайте, щоб русин забрав вам вашу землю. У бій!»
— Читай! — і передав Грицану.
— Що на те скажеш? — спитав Вайда, потерши долонею роздвоєне підборіддя, і знову блиснув золотий перстень. — Як тобі це подобається?
— Загалом нічого нового, — Вітовський, проте, різко зсунув на переніссі брови. — Мене зараз інше цікавить: де полковник Стефанів?
— Звідки мені знати? Я його тижнів два не бачив.
— Як? Ми допіру з Бібрки. В штабі мені сказали, що поїхав до Винник, — жовна його заходили ходором.
— Ти що, не віриш мені? — мало не образився Вайда.
— Та вірити вірю, але…
— Біда, Дмитре!
— Сам бачу…
— Тебе цікавить одне, — сказав Вайда, — а мене інше: доходять до нас чутки, що провідники наші жеруться між собою. Поділилися на чортівські партії — і, замість єдності, повний розбрат.
— На щастя, поки що неповний, але безпорядків багато, — облизав пересохлі губи Вітовський.
— Киньте полемізувати! Дайте людям землю! — Вайда, однак, говорив рівно, не підвищував тону, але голос у нього був сильний. — Беріться за розум, бо, повір мені, Дмитре, буде біда. Передушать і нас, і вас. І дарма буде пролита кров.
— Якби, друже, все залежало від мене.
— Порозганяй ти всіх цих петрушевичів, левицьких, голубовичів і бери владу в свої руки. Зуміли ж більшовики! — і далі так само рівно говорив дуже молодий, дуже худий і дуже сивий хорунжий Антон Вайда. — Більше року вже прецінь більшовики тримаються. І ніяка сила не може їх збороти.
— Кажу ж, не все залежить від мене.
— Поміж стрільцями ходять чутки, що Мишковський поляк, отже, свідомо відтягує наступ.
— Це не так, — заперечив Вітовський. — Річ у тім, що в Начальної команди зараз дуже багато роботи — армію треба сформувати. Розумієш, справжню армію?! Професійну.
— Розумію, Дмитре, я все розумію, але може настати така хвиля, коли армія нікому вже не буде потрібна. Коло Городка гримить, аж шиби деренчать. Не дай, Боже, прорвуть фронт.