— І я розумію, друже, що ситуація надто складна, — закивав головою Вітовський. — Але поки що легких ситуацій не буде. Можна звинувачувати керівників республіки, можна звинувачувати мене як секретаря військових справ, але треба, дорогі мої, збагнути й усвідомити одну дуже просту річ: ми існуємо трохи більше місяця. Повторюю: трохи більше одного місяця. Давайте розсудливо міркувати. Невже за місяць можна створити рай на цій розтерзаній землі?
Стрільці, похнюпившись, мовчали.
— Хорунжий Вайда, я присвоюю вам звання сотника. — Вітовський швидко написав на чистому аркуші кілька фраз і розмашисто поставив свій підпис. — Створюй справжню сотню і будь справжнім господарем у Винниках. А Стефаніву я зателефоную зі Стрия. Ми зараз у Стрий, а то, бачу, дарма намотаємося, а полковника не знайдемо. Отже, дій, сотнику. Ти комендант міста Винники.
— Дякую… — І Вайда глибоко зітхнув.
— Ви нам патронів, гранат, гармат підкиньте побільше, — якось обережно сказав стрілець-чорнобривець.
— Підкинемо. Обов’язково! — запевнив Вітовський. — Без належного озброєння Львова у поляків не відіб’єш.
Грицан весь час мовчав. Його мордувало те, що бачив, хоча мав би не дивуватися, бо сам гнив в окопах. Але там він воював за Австрію, а тут сам за себе, за свою державу.
Коли вийшли надвір, Антон притримав Вітовського біля машини, і Ярослав чув, як він несміливо попросив:
— Дмитре, якщо будеш у Станіславі, знайди Таню Острогляд, перекажи, що я ще живий.
— Це простіше простого.
— Дай я на чомусь запишу адресу…
Вітовський акуратно заховав записку Вайди у верхню кишеню френча, м’яко взяв його за руку вище ліктя.
— Треба, друже, протриматися, — не наказував, а просив-благав. — За всяку ціну. Ні, ми не спимо, ми робимо все можливе, щоб змінити становище на фронті, але не все так просто й так легко.
— Тобі я вірю.
— А мені з того всього так запаморочилася голова, що я забув вас познайомити. — Вітовський ніяково повернув голову до Грицана. — Референт військового секретаріату…
— …Ярослав Грицан, — докінчив той нетерпеливо.
— Дуже приємно, — потиск руки чіпкий, дружній.
— Гадаю, не раз ще зустрінетесь, — Вітовський поплескав обох по спині.— Я не кажу тобі, Антоне, «прощай», а — «до зустрічі!».
Устимчик завбачливо завів мотор. Всівшись, як і перед тим, поруч з Ярославом, Вітовський зморено, наче крізь сон, промимрив:
— В Стрий…
Хилилося до вечора. Грицанову душу знову терзала досада: рідна хата поруч, а ввійти не можна…
— Антон посивів на Маківці,— немов сам до себе, замислено, зітхнувши, заговорив Вітовський. — Моя сотня боронила Маківку… На очах Вайди розірвало його рідного брата… На шматки розірвало… Антон посивів за один день.
— Це трагічно, — і собі мимоволі зітхнув Ярослав, а по довгій напруженій паузі: — Якби ти, Дмитре, знав, як мені зараз хочеться заночувати бодай під Львовом…
— А я не хочу спати під порогом рідної хати. Власне, не засну. Хоч навряд чи взагалі буду спати.
Обминаючи манівцями Львів, Устимчик квапився бодай завидна вибратися на Стрийське шосе, — птах квилить, квилить і кружляє, кружляє довкола зруйнованого гнізда…
— Стій! — різким покликом зупинив його Вітовський, коли вони проїхали добрий десяток кілометрів, вибравшись на пряму дорогу. — Людина замерзає.
Стрілець лежав на обочині. Навзнак. Вітовський з Грицаном хутко підійшли, нахилилися — до грудей зовсім юного хлопця причеплено картонну табличку: «Розстріляний за дезертирство. Не вільно ховати три дні. 22 грудня 1918 року».
Дмитро потер долонею лоба, Ярославу чорніло в очах. Вони німотно вернулися до машини.
— Що там? — спитав Місьо, повівши гострим носом, що так не пасував до його маленької голівки.
— Вбитий…
Вітовський з Грицаном водночас закурили. І довго-довго мовчали. Повалив густий сніг. Раптово почало темніти.
— Треба десь зупинитися, — звернувся на Вітовського Місьо. — А то заїдемо у рів — я нічого не виджу.
— їдь до найближчого села.
— А чому ви ніколи з собою охорони не берете? Всі-всі возять охоронців, — запросторікував ні з того ні з сього Устимчик. — 3 охороною і солідніше, і надійніше. Пан Петрушевич ніколи не їздить без охорони.
— Дивись вперед, бо справді опинишся в рові,— буркнув Вітовський і до Ярослава: — Ти бачив на правій руці Антона перстень? Це братів. Вони були близнятами. Коли брата розірвало, Антон знайшов його руку з перснем… Отака історія. З густої пелени снігу виринуло: «Липники». Вітовський торкнув Устимчика за рукав: