— Я все бачив за часи війни, — впівголоса промовив Вітовський. — Але щоб отак… — і не доказав.
— Там ти був звичайним командиром сотні, а тепер… тепер ти, друже, міністр військових справ.
— Мовчи! — рявкнув щосили й відразу: — Вибач, але я нині, здається, збожеволію. Давай помовчимо. — Однак довго не витримав, тяжко зітхнув, не розтискаючи зубів. — Як нам зараз потрібні в містах і селах солідні керманичі, а на фронтах — добре вишколені, високих рангів командувачі. Боже мій, як потрібні…
Так, вельми потрібні! Великі надії він покладав на полковника Віктора Курмановича, можливо, навіть більші, ніж на Омеляновича-Павленка. І не лише тому, що той полковник саме близької галичанам австрійської армії, не менш важило, а може, навіть більше, що Курманович походив з Холмщини, отже, свій, галичанин. І його зовсім інакше сприйматимуть, ніж Омеляновича-Павленка. Словом, це була б знахідка для Галицької Армії! А згодом міг би замінити того ж таки Омеляновича-Павленка, — найманець — чоловік не тривкий, хай і близький по крові… Вітовський будував далекі плани, хоча мав про Курмановича доволі скупу інформацію. Тільки в загальних рисах: закінчив кадетську школу і школу австрійського генерального штабу, воював на російському фронті, потрапив у полон і був виміняний, а після листопадового перевороту зголосився до української місії у Відні та заявив, що бажає прислужитися молодій армії. Однак до столиці новоспеченої республіки не доїхав — Львів упав, і Курманович осів у Стрию. Недавно телефонував, що занедужав. На те Вітовський запально відповів: чекайте мене — ближчими днями буду!
— Як міркуєш, Славчику, Курманович часом не крутить? — Вітовського затерзали сумніви.
— Хто його знає… Але, — Грицан спробував вимайструвати подобу посмішки, — здається, Курманович — не Кость Левицький…
— Воно-то так, але… Але!
— Тільки б його застати.
— Так, головне — застати, — погодився Вітовський. — Місю, їдь спершу до гостиниці, а вже тоді будемо шукати Коссака.
Стрий зустрів їх похмуро — задимлений та засніжений, малолюдний та холодний.
У вестибюлі народного готелю — запобігливий швейцар, з сивими вусами, як у покійного цісаря, в протертій, однак, австрійській ще лівреї… На що Вітовський відразу звернув увагу. Може, тому надто сухо й суворо спитав:
— Полковник Курманович у вас мешкає?
— Так, пане добродію, — вклонився швейцар.
— Проведіть нас.
У номері, куди їх спровадив швейцар, який ніяк не міг розлучитись з австрійською лівреєю та носив вуса а-ля Франц-Йосиф, їм навстріч з-за столу, що стояв посередині, підвівся блідий чолов’яга років сорока-сорока двох, худий, лисуватий, з шпакуватим волоссям і австрійською шинелею наопашки. Дивився з-під лоба.
— Вітовський, — назвав себе Дмитро. І подав руку.
— Я здогадався, — Курманович не переставав дивитися з-під лоба, хоча говорив ввічливо й спокійно. — Отже, будемо вважати, що ми познайомились. — Аж тепер слабо всміхнувся.
Цю його звичку — позирати з-під лоба, Вітовський запримітив одразу, як тільки переступив поріг. Хтозна, що це за ознака… Власне, у кожного свої ознаки, свої звички і свій характер. Отже, нема чого дивуватися. Інша річ, що ти, Дмитре, навчився професійно сприймати людину, — це, між іншим, теж якась ознака… Та не про те зараз бесіда!
— Як ваше здоров’я, пане полковнику?
— Ліпше. Вже ліпше.
— Слава Богу… Ми раді.
— Тепер на кожному кроці чоловіка підстерігають якщо не рани, то хвороби — такі вже часи настали.
— Страшні часи. Жорстокі.
— Роздягайтесь, панове, і прошу сідати.
«Ні, це оригінально! — знімаючи кожуха, весело — чи невесело! — подумав Г рицан. — Омелянович-Павленко носить російську шинелю, Курманович — австрійську, і оба хочуть нам служити… Цирк на дроті! Боже, які ж ми вбогі…»
Вітовський, обсмикнувши френч та пучками нащось розгладивши неслухняні жорсткі вуса, сів між Курмановичем і Грицаном.
— Пане полковнику, я перепрошую, але почнемо, як кажуть, просто з мосту… Ви не передумали?
— За кого ви мене приймаєте?
— Вибачте… — однак Вітовський не знітився. — В такому разі — конкретно: ми хочемо, щоб ви обняли команду наших військ під Жовквою. Там — туго.
— Я готовий їхати будь-коли, лише б це принесло республіці користь, — Курманович все ще дивився з-під лоба.
— Тоді — під Жовкву, на правий відтинок фронту, — порішив Вітовський. — Там потрібна кріпка рука.