— Коли ж?
— Позавтра. Разом. А тепер, будьте добрі, скажіть мені, що діється в Стрию. Тільки прошу об’єктивно.
— Хм, у Стрию… — Курманович опустив, відтак різко підняв очі.— Якщо об’єктивно, відверто й достовірно — хаос. Нема дисципліни. Старшини п’ють і волочаться за бабами, стрільці й собі не проти погуляти… А Гриць Коссак…
Курманович не доказав — розчинилися двері, і в них, наче на замовлення, постав комендант Стрия і командувач лівого крила фронту полковник Коссак. Вузький лоб, широкі губи, лице — мов з мармуру висічене, і різкий жорстокий погляд. Диво якесь, — подумав Грицан, — дійсно, наче на замовлення… Він не любив Коссака. Зрештою, здається, його любила лише одна особа — Гриць Коссак… Хоч вважалося, що той мав неабиякі заслуги перед Січовим стрілецтвом. Адже ще в чотирнадцятому командував куренем усусів. Проте Ярослав добре знав, що Коссак до командування йшов правдами й неправдами; його охрестили самозванцем, бо сам добивався для себе чинів і нагород; першим, ще у п’ятнадцятому році, одержав звання полковника; домігся того, що його поставили на чолі легіону, іменованого Першим полком Українських Січових стрільців. Саме тоді Ярослав зіткнувся з ним вічна-віч. Це був вихованець австрійської військової школи, великий любитель кар’єри, нестримний у бажанні вирізнитись з-поміж стрілецтва: командир першого куреня, командир першого полку, перший полковник…
«Він блискучий ловкач, — подумав Грицан, бачачи, як Коссак сильним потиском ручкається-вітається з усіма. — Вітається тією рукою, якою колись бив стрільців».
— Мені повідомили, що ви приїхали, — швидко пояснив Коссак. — Ну то я відразу сюди, щоб довго не шукали.
— Якраз доречно, — сказав Вітовський. — Я хочу знати, що діється на фронті і в запіллі.
— А ви їли з дороги? — спитав, проте, Коссак.
— Потім! Ну?!
їм важко буде порозумітися, — розмислював Грицан, — найшла коса на камінь. Хоч вони, здається, ніколи не сварилися, але й не були ніколи друзями. Так, вони не могли порозумітися щиро, бо ж іще в Січовому легіоні Коссак з прибічниками твердив: Січові стрільці повинні виконувати всі накази австрійців — лише таким чином можуть мати рівноправність в австрійській армії. Вітовський же наполягав на тому, що легіон повинен бути самостійним, співпраця з австрійцями — повернення до минувшини, а це справжнє лихо. Іще одне, знав Ярослав, найбільше заїдало Коссака: Вітовського любили, в його сотню просилися, а від нього, Коссака, тікали, навіть якось хотіли його вбити.
— Справи кепські, проте нема підстав для песимізму, — сказав повільно Коссак. — Позиції втримуємо.
— Чому горять промисли?
— В мене не вистачає сил.
— Хіба не було наказу про мобілізацію?
— Ще не встигли…
«При всіх званнях і заслугах Коссакові не варт було давати командування Стрийським фронтом, — міркував Грицан. — Однак якась сила дала… А слово честі, дивно. Всі знають, що Коссак бездарний, що тримається на впертому характері, на мордобитті, що самолюбивий, що нікого не визнає, крім себе, що корчить із себе вождя, а ось доручили… Навіть рішучість Вітовського не помогла. Що це, фортуна? Чи вміння лестити таким же, як сам? В усякому разі, Коссак завше вмів вислужуватися перед начальством. Так, це важливий фактор — знайомство і зв’язки».
— Я хочу побачити стрільців і передову, — рішуче підвівся Вітовський.
— Не скрізь можна проїхати…
— Візьмемо сани…
— Добре, можна саньми, — неохоче погодився Коссак.
— Отамане Грицан, ви залишаєтеся тут, познайомте полковника з усім — фронтами, штабами, становищем.
— Гаразд, — Ярослав сторопів: «Вітовський сказав «отамане»? Але ж я сотник…»
— І перемініть відзнаки, — Дмитро ніби вгадав його думки. — Віднині ви — отаман. Мене до обіду не чекайте, — узгодьте спільно всі дії на Жовківському відтинку.
VII
До Куликова дорога стелилася. Ще тільки розвиднювалося. Після нічної розмови з Коссаком («якщо нічого не буде поправлено, станеш перед трибуналом…») Вітовський, притуливши голову до бічних дверцят, спав так солодко, наче в царському ліжку. Позад куняв полковнив Курманович. Ярослав вдав, що теж дрімає,— дорога стелиться до Куликова, а думки — до сина. Ярослав стискав зуби, бо судома скліщувала горло. Він бачив Аскольда зовсім маленьким, допитливим і цікавим, мудрим не по роках і непримиренним до того, що входило в його власне уявлення про світ і поведінку людей. Це ж йому через рік у школу. Ні, нема в тебе сина, про якого люди казали «викапаний батько», — білявий м’який чубчик, ласкава посмішка, хоч усміхається рідко, глибокі, пильні очі з голубим відливом, ямка на правій щоці. Є, правда, суттєва одміна — любить багато щебетати, а чужого може довести до сказу, якщо його щось зацікавить.