Поволі мова дійшла до нерухомості Армії спасіння, але вона зауважила, що доводить свою думку без звичного азарту. Він увічливо посміхався, попиваючи вино. Вона додала до пропозиції десять відсотків. Він захитав головою, так само усміхаючись, зробив комплімент про намисто, котре добре пасувало до її шкіри.
— Мамин подарунок, — легко збрехала вона. Й збагнула, що він дивиться їй в очі. На блакитні райдужки й чисті білки.
Пропозицію про особисту винагороду завбільшки два мільйони вона зробила між гарячим та солодким. Глянути йому в очі вона не мала змоги, адже він мовчки опустив погляд у келих з вином, лише раптом сполотнів.
Врешті він спитав:
— Чи це ваша власна ідея?
— Моя й мого свекра, — мовила вона, й дихання її стало частішим.
— Алберта Гільструпа?
— Так, окрім нас двох та мого чоловіка, про це більше ніхто не знатиме. Нам це завдасть не менших збитків, ніж... ніж якщо трапиться витік інформації.
— Хіба я щось сказав чи зробив?
— Перепрошую?
— Що навело вас чи вашого свекра на думку, що я погоджуся на пригоршню срібняків?
Він підвів очі, й Рагнхільд відчула, що зашарілася. Вперше за багато років.
— Відмовимося від десерту? — Він, забравши серветку з колін, поклав її поруч з тарелями.
— Ви маєте час на роздуми, перш ніж відповісти, Юне, — пробурмотіла вона. — Подумати про себе. Адже випала нагода здійснити мрії.
Нещирість слів різала навіть її власне вухо. Юн подав офіціантці знак принести рахунок.
— Та які ж це мрії? Мрії обернутися на хабарника, гидкого зрадника? Кататися на шикарному авто, коли все, чого хотів досягти як людина, лежить навколо тебе в руїнах?! — Його голос тремтів від люті. — Чи такі ваші мрії, Рагнхільд Гільструп?
Вона не спромоглася на відповідь.
— Я — сліпий, — сказав він. — А чи знаєте ви, коли я вас побачив уперше... я гадав, що... що бачу геть іншу людину.
— Ви побачили мене, — мовила вона, відчуваючи, що знову тремтить, як тоді в ліфті.
— Що?
Вона вела далі, голосніше:
— Ви побачили мене. А зараз я вас образила. Мені прикро.
Запала тиша. Їй здавалось, що вона занурюється у воду то з холодними, то з гарячими прошарками.
— Забудьмо про все це, — мовила вона, коли офіціант, що підійшов, схопив з її рук картку. — Це нічого не важить. Для нас із вами. Ходімо у парк, погуляємо.
— Я...
— Прошу...
Він здивовано дивився на неї.
Невже? Як же він, що бачив її наскрізь, міг здивуватися?
Рагнхільд Гільструп дивилася у вікно вілли у Хольменколлен на темний прямокутник далеко внизу. Фрогнерпарк. Там почалося це безумство.
Минула північ, автобус поставлено у гараж, Мартіна відчувала приємну втому, але водночас ще й задоволення. Вона стояла на тротуарі біля Притулку, на вузькій та темній вулиці Хеймдалсгата, чекала на Рікарда, котрий пішов узяти авто, як раптом за спиною захрускотів сніг.
— Привіт.
Вона озирнулася, серце завмерло. Проти світла вуличного ліхтаря виднілася висока постать.
— Не впізнали мене?
Серце вдарило раз. Ще раз. Третій, четвертий. Вона впізнала голос.
— Що ви тут робите? — спитала вона, сподіваючись, що голос не видає її переляку.
— Дізнався, що сьогодні увечері ви працюватимете в автобусі й що близько півночі його ставлять тут. Як то кажуть, справа зрушила з місця. Я трохи поміркував. — Він став так, щоб світло падало йому в обличчя, котре мало суворіший та старший вигляд, ніж вона пам’ятала. Дивно, як багато можна забути за добу. — І у мене виникли питання.
— Нагальні? — спитала вона посміхаючись й зауважила, що обличчя у поліцейського стало лагіднішим.
— Чи ви на когось чекаєте? — спитав Харрі.
— Так. Рікард відвезе мене додому.
Вона поглянула на сумку, що висіла на плечі поліцейського. Збоку напис «ЄТТА», але на вигляд така стара й поношена, що геть не має стосунку до модної ретромоделі.
— Вам слід купити нові устілки для кросівок, що у вашій сумці, — мовила вона.
Він здивовано глянув на неї.
— Не треба бути Жаном Батистом Гренуєм, щоб відчути запах, — мовила вона.
— Патрік Зюскінд. «Парфумер».
— Поліцейський, який полюбляє читати.
— Солдат Армії спасіння, що читає про убивства. Що, на жаль, повертає нас до моєї справи.
Перед ними зупинився «Сааб-900». Бічне скло беззвучно поповзло вниз.
— Їдьмо, Мартіно?
— Зачекай хвильку, Рікарде. — Вона озирнулася до Харрі. — Вам куди?
— У Бішлет. Але я...
— Рікарде, чи ти не заперечуєш, щоб підвезти Харрі до Бішлета? Ти ж теж там мешкаєш.
Рікард, дивлячись у темряву, понуро відповів:
— Звісно.
— Їдьмо. — Мартіна простягла Харрі руку.
Він здивовано глянув на неї.
— Черевики ковзкі, — прошепотіла дівчина, хапаючи Харрі за руку, відчуваючи, як ця суха, тепла долоня стиснула її руку, ніби боячись, що вона впаде тієї ж миті.
Рікард кермував обачно, по черзі зазираючи то у бічне люстерко, то у люстерко заднього огляду, немовби чекаючи нападу.
— Слухаю вас, — мовила Мартіна, що сиділа попереду.
Харрі прокашлявся.
— Сьогодні стріляли у Юна Карлсена.
— Що? — мимохіть вихопилося у Мартіни.
У люстерку Харрі перестрів погляд Рікарда й спитав:
— Чи ви вже чули?
— Ні, — відповів той.
— Хто... — повела Мартіна.
— Ми не знаємо.
— Але... і Роберт, і Юн. Це має якийсь стосунок до родини Карлсенів?
— Гадаю, мішенню повсякчас був лише один з них, — відповів Харрі.
— Тобто?
— Кілер відклав від’їзд. Гадаю, він зрозумів, що застрелив не ту людину. Померти мав не Роберт.
— Не Ро...
— Саме тому мушу поговорити з вами. Гадаю, ви в змозі сказати, чи правильну я склав версію.
— Яку версію?
— Що Роберт загинув, бо у суботу підмінив Юна на чергуванні на майдані Егерторг.
Мартіна, озирнувшись, приголомшено прикипіла поглядом до Харрі.
— Ви опікуєтеся розкладом чергувань. Коли я приходив до вас уперше, то зауважив, що розклад висить на дошці внизу. І кожен мав змогу бачити, хто чергує у суботу на Егерторг. Там зазначався Юн Карлсен.
— Як...
— Я зайшов після лікарні й перевірив. Там дійсно стоїть Юнове ім’я. Але Роберт та Юн змінили один одного вже після того, як надрукували розклад, адже так?
Рікард звернув зі Стенсберггата до Бішлета.
Мартіна прикусила нижню губу.
— Заміни під час чергування часто трапляються, якщо вони змінюють один одного, я не завжди про це знаю.
Рікард виїхав на Софієсгате. Мартінині очі розширились.
— Згадала, Роберт зателефонував мені, сказавши, що вони з братом змінили один одного й що мені не треба нічого робити. Ось чому я не згадала відразу. Але ж... тоді виходить...
— Юн з Робертом дуже подібні, — мовив Харрі. — А у формі...
— Та ще увечері при снігопаді... — півголосом повторила Мартіна, ніби сама до себе.
— Я хотів спитати, чи телефонував вам хтось, щоб спитати про розклад чергувань? Надто щодо того вечора.
— Не згадаю.
— Поміркуйте, спробуйте згадати. А я зателефоную завтра.
— Добре, — кивнула Мартіна.
Харрі дивився у її очі при світлі вуличного ліхтаря, й знов йому впала в око незвична форма зіниць.
Рікард різко загальмував.
— Звідки ви знаєте? — здивовано спитав Харрі.
— Що знаю? — перепитала Мартіна.
— Це я до водія. Що я мешкаю саме тут?
— Ви ж самі сказали, — мовив Рікард. — Я знаю район, я теж мешкаю у Бішлеті.
Харрі постояв на тротуарі, дивлячись услід авто.
Хлопець, безсумнівно, закоханий. Й зробив гак спеціально, щоб кілька хвилин побути наодинці з Мартіною. Погомоніти з нею. Спокійно, без завад щось розповісти, показати себе, розкрити настіж душу, відкрити себе й усе, що невіддільне від молодості й чому він сам, на щастя, вже поклав край. Аби лишень почути добре слово, відчути обійми, сподіватися поцілунку перед тим, як піти. Благати про любов, як благають усі закохані телепні. Незважаючи на вік.
Харрі повагом йшов до під’їзду, рука машинально намацувала ключі у кишені, а думки снували, вишукуючи щось, що відкидалося геть, коли він наближався. А погляд вишукував щось, що він допоки лишень чув. Слабкий звук, але у той час на Софієсгате панувала тиша. Харрі вдивлявся у сірі замети, котрі вдень лишила по собі снігоочищувальна машина. Щось ніби тріскотить. Розтає. Ні, неможливо, мороз надворі вісімнадцять градусів.