— Дідько!
Він впустив автомат. Постать у снігу озирнулася й рушила далі. Харрі порпався у снігу, шукаючи автомат й спостерігаючи, як Станкич гарячково борсається у сипкому снігу, на який неможливо обіпертися і який зводить нанівець будь-яку спробу просунутися уперед. Нарешті пальці намацали щось тверде. Харрі витягнув із снігу зброю, підвівся й рушив уперед. Він високо здіймав ноги, закидаючи їх якомога далі перед собою. За двадцять метрів стегна пекли від молочної кислоти, але відстань збавлялася. Хлопець ось-ось дістанеться стежки для пішоходів і вивільниться із снігової драговини. Зціпивши зуби, Харрі спромігся додати швидкості. Наразі між ними метрів п’ятнадцять. Недалечко. Впавши долілиць у сніг, Харрі схопив автомат так, щоб був напоготові. Здмухнув із прицілу сніг, зняв із запобіжника, переставив на режим одиночного стріляння й засів чатувати, поки супротивник вирине проти світла вуличного ліхтаря біля стежини.
— Police! — Харрі не встиг поміркувати, як кумедно буде англійською команда «стій!», як сам уже крикнув: — Freeze!
Чоловік продирався снігом далі. Харрі притиснув пальцем курок.
— Стій! Стрілятиму!
За п’ять метрів хлопець вийде на стежину.
— Цілитиму в голову! — застеріг Харрі. — І не схиблю!
Станкич кинувся уперед і, схопившись обіруч за ліхтарний стовп, виліз із снігу. Харрі побачив у перехресті прицілу синю куртку. Глибоко зітхнув і, намагаючись заглушити імпульс у проміжному мозкові, який, за логікою еволюції, забороняв вбивати подібних до себе, зосередив увагу на техніці, на плавкому натисканні, а не на рвучкому спускові. Відчув, як піддається пружина, почув металеве клацання, але відбою у плече не було. Осічка? Він знову натиснув на курок. Знову клацання.
Чоловік уже вийшов на стежину, розсипаючи навколо себе сніг, й пішов важким, повільним кроком. Озирнувшись, глянув на Харрі. Той не ворушився. Станкич спинився, звісивши руки уздовж тулуба. Як сновида, спало на думку Харрі. Станкич звів руку догори. Харрі побачив пістолет, зрозумів, що у цьому снігу він лежить геть безпорадний. А Станкич приставив руку до скроні, ніби іронічно віддавши йому честь. Розвернувся й стрімким кроком пішов стежкою.
Харрі заплющився, серце шалено калатало в грудях.
Коли він дістався стежки, хлопець уже давно загубився у темряві. Харрі перевірив магазин у автоматі. Звісно. Раптом його охопила лють, і він жбурнув зброю убік — бридкою чорною птахою автомат виступив на тлі стіни готелю «Плаза» й, тихо плюснувши, потонув у воді.
Коли підійшов Халворсен, Харрі стояв у заметі з цигаркою у роті.
Халворсен нахилився, обіпершись долонями у стегна, груди ходором ходили вгору-вниз.
— Але ж ти й летів! — прохрипів він. — Зник?
— Втопився! — відповів Харрі. — Ходімо назад.
— А де автомат?
— Хіба ти не про нього питав?
Халворсен, глянувши на Харрі, вирішив не розпитувати далі.
Біля Притулку стояли дві патрульні автівки із синіми мигалками. Натовп людей, що тремтіли від холоду, тримаючи довгі об’єктиви, юрмився біля дверей, котрі, найпевніше, було зачинено. Харрі та Халворсен йшли униз вулицею Хеймдалсгата. Халворсен саме закінчував розмовляти по мобільнику.
— Чому, коли я споглядаю щось таке, мені завжди на гадку спадає черга на порнофільм? — спитав Харрі.
— Репортери, — мовив Халворсен. — Як вони винюхали, що тут щось коїться?
— Спитай у жовторотика, котрий керував радіозв’язком, — відповів Харрі. — Закладаюся, він розплескав язиком. — Що кажуть з оперативного центру?
— Вони враз відправили всі доступні патрульні машини до річки. З оперативного відділку висилають десяток піших поліцейських. Яка твоя думка?
— Він не дурень. Не знайдуть вони його. Зателефонуй Беаті, нехай приїде.
Один з репортерів, зауваживши, що вони наближаються, поспішив назустріч.
— То як, Харрі?
— Спізнився, Єндеме?
— Що коїться?
— Та нічого надзвичайного.
— Невже? Хтось прострелив вітрове скло на поліцейській машині.
— Хто таке сказав? Як на мене, його просто вибили, — не зупиняючись бовкнув Харрі, але репортер не вгамовувався.
— Поліцейський, який сидів у авто, каже, що скло розтрощено пострілом.
— Та ну? Треба з ним погомоніти. Даруйте, панове! — мовив Харрі.
Журналісти знехотя розступилися, Харрі постукав у двері під’їзду. Задзижчали камери, заклацали фотоспалахи.
— Чи це має стосунок до вбивства на Егерторг? — випалив один з репортерів. — Чи мають до цього стосунок люди з Армії спасіння?
Двері розчинилися, поліцейський-водій визирнув на вулицю. Трохи відступив убік, Харрі та Халворсен просунулися у будівлю. Проминули стійку адміністратора, коло якої, уп’явши погляд у пустку перед собою, сидів на стільці понурий молодий поліцейський, а перед ним навшпиньки сидів колега й щось тихо розповідав.
Двері у номері 26 на другому поверсі досі стояли розчинені навстіж.
— Обережно, спробуйте нічого не чіпати, — мовив Харрі до водія. — Пані Льонн познімає відбитки пальців та збере сліди ДНК.
Вони роззирнулися, повідчиняли шафи, позазирали під ліжка.
— Святий Боже! — вигукнув Халворсен. — Геть нічого. У хлопця з речей лише те, у що вбраний.
— Він, звісно, щоб мати змогу провезти у країну зброю, мусив мати якусь валізку абощо, — мовив Харрі. — Отже, він десь її полишив. Чи поклав у камеру схову.
— В Осло у наш час небагато камер схову лишилось.
— Міркуй.
— Та-ак. Камера схову в одному з готелів, де він мешкав? Чи автоматична, на Центральному вокзалі?
— Розвивай думку.
— Яку саме?
— Про те, що він зараз у місті, вночі, то десь є і його валіза.
— Може, саме зараз вона йому знадобиться. Я зателефоную в оперативний центр, скажу, щоб послали людей у «Скандію» і на Центральний вокзал... у яких готелях Станкича ще було зазначено серед гостей?
— У «Редіссон-САС», що на Хольбергсплас.
— Дякую.
Повернувшись до водія, Харрі спитав, чи не бажає він випалити цигарку. Вони зійшли вниз через запасний вихід. У засніженому садочку на дворищі палив якийсь стариган, дивлячись у небо й не звертаючи на них жодної уваги.
— Як справи у вашого колеги? — спитав Харрі, підставляючи запальничку до цигарки водія та до своєї власної.
— Нічого, майже очуняв уже. Репортерів чорти принесли.
— Ви не винні.
— Винний. Він повідомив мені по рації, що якийсь чоловік зайшов у Притулок. Я мав би краще натренувати його стосовно такого.
— Натренувати треба було б ще в дечому.
Водій кинув швидкий погляд на Харрі. Двічі кліпнув очима.
— Мені прикро. Я намагався застерегти, але ви чкурнули.
— Гаразд, але чому?
Край цигарки спалахнув яскраво, коли водій затягнувся.
— Переважно всі здаються, щойно помітивши дуло автомата, — відповів він.
— Я спитав не про це.
М’язи на вилицях напружились і враз розслабились.
— Це давній випадок.
Харрі гмикнув, глянув на поліцейського.
— Всі мають давні випадки. Але це не означає, що ми наражаємо на смертельну небезпеку колег і ходимо з порожнім магазином.
— Ваша правда, — поліцейський кинув недопалок, котрий, шиплячи, зник у свіжому снігу. Глибоко-глибоко зітхнув: — Ви не матимете клопоту, Холе. Я підтверджу те, що у вашому звіті.
Харрі тупцяв, пильно дивлячись на свою цигарку. Цьому поліцейському років п’ятдесят. Небагато таких ще їздить у патрулі.
— Чи я почую про ваш давній випадок?
— Та ви вже чули про нього.
— Гм. Молодик?
— Двадцять два роки. Несудимий.
— Летальний кінець?
— Спаралізований від грудей і нижче. Я поцілив йому у живіт, але куля пройшла навиліт.
Старий закашлявся. Харрі глянув на нього. Він тримав цигарку, утримуючи її двома сірниками.
Молодий поліцейський досі сидів на стільці, колега втішав його. Харрі попросив дбайливого утішника відійти, а сам сів навшпиньки.