— Кризова психіатрія не зарадить, — мовив він блідому хлопчині. — Сам упорайся.
— Але ж...
— Ти наляканий, бо гадаєш, що був на волосину від смерті. Але воно й близько не так. Він цілився не у тебе, він стріляв у машину.
— Але ж... — повторив хлопчина мляво.
— Цей чолов’яга — професіонал. Свідомий, що, застреливши поліцейського, не матиме жодного шансу на порятунок. Він стріляв, щоб налякати тебе.
— Звідки ви знаєте?..
— Він і у мене не стріляв. Скажи собі це й зможеш заснути. А психолог для тебе — марнування часу, його потребують інші. — Суглоби в колінах сухо хруснули, коли Харрі випростався. — Пам’ятай, що люди, старші за тебе рангом, — за означенням — розумніші за тебе. Тому наступного разу корися наказові, гаразд?
Серце калатало, як у зацькованого звіра. Ліхтарі понад дорогою, що звисали з тонких сталевих тросів, гойдалися на вітру, і його тінь витанцьовувала по стежці. Він би хотів іти широким кроком, але через крижаний наст мусив мало не дріботіти.
Мабуть, його дзвінок у Загреб вивів їх на Притулок. Але ж і швидко! Отже, їй більше телефонувати не можна. За спиною під’їжджало авто, й він через силу не озирнувся. Лише прислухався: поки що автівка не загальмувала. Вона проминула, обдавши його вітром та сніговою порошею, котра осіла на вузькій смужці шиї, не прикритої синьою курткою; поліцейський бачив його у цій куртці, а отже, він уже став помітним. Чи не скинути її? Але ні, людина у самій сорочці не лише викличе підозри, але й задубіє. Він глянув на годинник. Місто прокинеться лише за кілька годин, порозчиняються кав’ярні та крамниці, куди можна зайти. Треба десь причаїтися. Знайти прихисток, щоб не змерзнути й перепочити, допоки не розвидниться. Він саме проминав брудний жовтий фасад, обмальований графіті. «Західний кордон». Подалі біля під’їзду, зігнувшись, стояв чоловік. Здаля видавалося, наче він притулився до дверей. Наблизившись, він зауважив, що чоловік тисне на кнопку домофона...
Він став, зачекав. Можливо, у цьому порятунок.
Із динаміка у домофоні почувся скрипливий голос, чоловік, випроставшись, похитнувся, злісно пробурчав відповідь. Пика, як у п’яниці: червона, набрякла, шкіра обвисла, теліпається туди-сюди, наче у китайського шарпея. Потому п’яниця раптом завмер, луна стихла поміж безмовних фасадів нічного міста. Електронний замок тихо задзижчав, п’яниця, насилу стоячи на ногах, штурхнув двері й увійшов до під’їзду.
Поки двері поволі причинялися, він стрімко кинувся до під’ їзду. Занадто стрімко. Підошва ковзнула на кризі, й, падаючи, він устиг впертися долонями у тротуар, що ошпарював своїм холодом. Незграбно підвівся, зауважив, що двері за мить зачиняться, тож кинувся уперед і встромив ногу у щілину, відчув, як важкі двері притиснули щиколотку, прослизнув у пройму, ніби вуж, й нашорошив вуха. Неквапливе шкарбання. Часом воно майже завмирало, згодом поновлюючись з новою силою. Стукіт. Десь нагорі розчинилися двері, й жіночий голос вигукнув щось цією дивною співучою мовою. І враз урвався, ніби їй розітнули горлянку. Кілька митей по тому він почув тихе скавучання, ніби дитина розплакалася після бійки. Двері зачинилися, нагорі запала тиша.
Він дав вхідним дверям зачинитися. Під сходами у смітті валялися газети. У Вуковарі вони клали газети у черевики: і тепло, й вологу вбирають. Дихання досі морозно клубочилося, та наразі він у безпеці, під прихистком.
Харрі сидів у конторці Притулку за стійкою адміністратора й, притискаючи до вуха слухавку, силкувався уявити квартиру, до якої саме телефонував. Зауважив світлини друзів, приліплені до дзеркала над телефоном. Усміхнені, у святковому настрої, мабуть, із закордонної подорожі. Дівчата здебільшого. Умебльовано просто, але затишно. На дверцятах холодильника — вислови з Біблії. У туалеті — постер з Че Геварою. Утім, навряд.
— Слухаю, — озвався сонний теплий голос.
— Це знов я.
— Тату?
Тату? Харрі зітхнув, відчуваючи, що зашарівся.
— Поліцейський.
— А-а. — Тихий сміх. Дзвінкий і разом з тим низький.
— Даруйте, що розбудив, але ми...
— Пусте.
Запала тиша, така, якої Харрі прагнув уникнути.
— Я у Притулку, — мовив він. — Ми намагалися затримати підозрюваного. За словами адміністратора, ви та Рікард Нільсен привезли його учора в автобусі.
— Бідолаха без пальта?
— Саме так.
— Що накоїв?
— Підозрюємо його в убивстві Роберта Карлсена.
— Святий Боже!
Харрі зауважив, що вона вимовила це не скоромовкою, а чітко, карбуючи кожне слово.
— Якщо ваша ласка, я пришлю до вас колегу, він розпитає вас. Тож тим часом згадайте, про що говорив той чоловік.
— Добре. Але чи не можна...
Тиша.
— Алло! — вигукнув Харрі.
— Він нічого не казав. Як і всі військові біженці. Їх враз видно за манерою ходити. Наче сновиди ходять. Мов на автопілоті. Ніби мерці.
— Гм. А чи Рікард з ним розмовляв?
— Може, й розмовляв. Дати вам його номер телефону?
— Так, прошу.
— Заждіть хвильку.
Вона відійшла. Але ж слушно вона зауважила, міркував Харрі. Як той хлопець видерся із заметів. Як сніг падав на нього, руки обвислі, обличчя геть невиразне — достоту тобі зомбі, що вилазить із могили у «Ночі живих мерців».
Почувши, як хтось кахикає, Харрі озирнувся. На порозі конторки стояли Гуннар Хаген та Давид Екхоф.
— Не завадимо?
— Заходьте.
Увійшовши, посідали на тому боці письмового столу.
— Хотілося б, щоб ви відзвітували нам, — мовив Хаген.
Харрі не встиг спитати, кому це «нам», як у слухавці почувся голос Мартіни. Вона надиктувала номер. Харрі занотував.
— Дякую. Добраніч.
— Я міркувала і...
— Даруйте, я поспішаю, — мовив Харрі.
— А-а, добраніч.
Він поклав слухавку.
— Ми чимдуж поспішали, — мовив батько Мартіни. — Жах. Що сталось?
Харрі глянув на Хагена.
— Розповідайте, — згідливо кивнув той.
Коротко Харрі переповів невдалий арешт, стрілянину в авто й гонитву у парку.
— Але ж, якщо ви були там поряд, та ще й маючи при собі автомат, чому не стріляли? — спитав Хаген.
Харрі, кахикнувши, змовчав, дивлячись на Екхофа.
— Отже? — роздратувався Хаген.
— Було занадто темно, — мовив Харрі.
Хаген довго не зводив очей зі свого інспектора, потому сказав таке:
— Отже, він утік, поки ви відчиняли його кімнату. Як на ваш здогад, чому кілер блукав вулицями Осло вночі при мінус двадцяти? — Хаген знизив голос. — Гадаю, Юн Карлсен під цілковитим вашим контролем?
— Юн? — перепитав Давид Екхоф. — Але ж він перебуває у лікарні в Уллеволі.
— Я поставив біля його палати поліцейського, — Харрі сподівався, що у голосі пролунала упевненість, якої насправді не було й близько. — Саме мав на думці зателефонувати й спитати, як у нього справи.
Перші чотири ноти «London Calling» гурту «Клеш» залунали у коридорі нейрохірургічного відділення лікарні в Уллеволі.
Чоловік у халаті віз кудись стійку із крапельницею й мимохідь кинув докірливий погляд у бік поліцейського, котрий, порушуючи сувору заборону, розмовляв по мобільнику.
— Странден.
— Холе. Як там у вас?
— Загалом тихо. Якийсь чолов’яга, якому не йде сон, тиняється коридором. З виду понурий, але наче некривдний.
Чоловік із крапельницею посапуючи поволікся далі.
— А до того як?
— Та «Тотенхему» перепало від «Арсеналу» на стадіоні «Вайт Харт Лейн». А ще згасало світло.
— А пацієнт?
— Анічичирк.
— Чи ти перевірив? З ним усе гаразд?
— Як не зважати на геморой, усе наче в ажурі.
Странден прислухався до зловісної тиші.
— Жартую. Зараз навідаюсь і пересвідчусь. Чекай.
У палаті стояв якийсь солодкий запах. Мабуть, цукерки, міркував він. Коридорне світло освітило кімнату, але заледве розчинилися двері, як стало темно, хоч він і устиг зауважити обличчя на білій подушці. Наблизився. Навколо тихо. Бракує якогось звуку. Звичайнісінького.
— Карлсене?
Без відповіді.
Странден, кахикнувши, повторив голосніше: