— Ти сам? — спитала вона.
— Ні, Халворсен, як завжди, зі мною, сидить, нашорошивши вуха.
Халворсен відвів очі від протоколів показань свідків з Егерторг і скорчив гримасу.
— Олегу потрібно з ким-небуть поговорити, — мовила Ракель.
— То й що?
— Ой, я неточно висловилась. Не з ким-небудь. Йому треба з тобою поговорити.
— Треба?
— Виправляюся: він сказав, що хоче поговорити з тобою.
— Й попросив тебе зателефонувати?
— Ні. Не просив. У жодному разі.
— Ов-ва, — Харрі посміхнувся.
— Може, навідаєшся до нас якось увечері, га?
— Звісно.
— От і добре. Повечеряємо разом.
— Разом?
— З Олегом та зі мною.
Харрі гмикнув.
— Знаю, що ви з Матіасом зустрічалися...
— Так, — швидко відповів Харрі. — Добрий чоловік, як на мене.
— Мабуть.
Харрі не знав, як зрозуміти її тон.
— Чи ти слухаєш мене?
— Так, — відповів він. — Знаєш, у нас тут скоєно вбивство й трохи гаряче через це. Можна я поміркую трішки, а потім перетелефоную й скажу, коли виберу слушний день?
Тиша.
— Ракель?
— Так, певна річ. А загалом як ся маєш?
Питання видалось таким недоречним, що Харрі здалося, що вона іронізує.
— Потихеньку-помаленьку...
— Останнім часом не трапилось нічого нового?
Харрі зітхнув.
— Мені вже час іти, Ракель. Щойно улучу годину, враз зателефоную. Мої вітання Олегові. Гаразд?
— Гаразд.
Він поклав слухавку.
— Отже, «слушний день», га? — озвався Халворсен.
— Всього-на-всього вечеря. Провідаю Олега. Навіщо Роберт літав у Загреб?
Халворсен збирався був відповісти, але раптом у двері тихо постукали. Вони озирнулися. На порозі стояв Скарре.
— Щойно телефонували з поліції Загреба, — мовив він. — Кредитна картка Станкича видана на підроблений паспорт.
Харрі гмикнув і, заклавши руки за голову, обіперся об спинку свого стільця.
— Навіщо Роберт їздив у Загреб, Скарре?
— Ви ж знаєте, якої я думки.
— Наркотики, — відповів Халворсен.
— Ти згадував дівчину, яка питала про Роберта у «Фретексі» на Кіркевейєн, Скарре? У крамниці казали, що вона наче з Югославії?
— Так. Управителька тамтешня каже, що...
— Телефонуй у «Фретекс», Халворсене.
У кімнаті панувала тиша. Погортавши «золоті сторінки», Халворсен набрав номер. Харрі тихо вистукував пальцями по столу, міркуючи, як висловити Скарре задоволення його роботою. Кахикнув, але у цю мить Халворсен подав йому слухавку.
Капрал Руе слухала, говорила й діяла. Ділова жінка, визнав Харрі, поклавши слухавку за дві хвилини по тому, і, знов кахикнувши, промовив:
— Один з її працівників, серб, запам’ятав дівчину. Здається, звати її Софією, але він не впевнений. Утім точно пригадує, що вона з Вуковара.
Харрі застав Юна у Робертовій квартирі на ліжку, з розгорнутою Біблією на животі. Він мав невиспаний та зляканий вигляд. Закуривши, Харрі сів на хисткий стілець з кухні й спитав, навіщо Роберт, на його здогад, літав у Загреб.
— Гадки не маю, він нічого не розповідав. Може, стосовно того серйозного задуму, на який позичав у мене гроші.
— Гаразд. А чи знаєте, що у нього була подруга, молоденька хорватка на ім’я Софія?
— Софія Михолеч? Та ви жартуєте!
— Аж ніяк. Отже, ви знаєте її?
— Софія мешкає в одному з наших помешкань на Якоб-Оллс-гате. Родина її з хорватських біженців, котрих відправили до нас. Але Софія... має лише п’ятнадцять років.
— Може, вона лише була закохана у Роберта? Молоденька дівчинка. Видний дорослий парубок. Яка у цьому дивина?
Юн хотів відповісти, але змовчав.
— Ви самі ж бо казали, що Робертові до смаку були молоденькі дівчатка, — мовив Харрі.
Юн дивився додолу.
— Я можу дати вам адресу родини, от і спитаєте особисто.
— Гаразд. — Харрі глянув на годинник. — Маєте якісь прохання?
Юн роззирнувся.
— Мені треба з’їздити у власне помешкання. Прихопити дещо з одягу та туалетні приладдя.
— Без проблем. Я відвезу вас. Одягніть шапку та куртку, надворі стало ще холодніше.
Подорож тривала двадцять хвилин. Дорогою проминули старий занедбаний стадіон «Бішлет», котрий незабаром знесуть, й ресторан «Шрьодер», біля дверей якого стояв чоловік у теплім вовнянім пальті. Харрі упізнав його. Порушивши правила, він зупинився просто біля під’їзду на Гетеборггата, 4, вони увійшли й попрямували до ліфта. Зиркнувши на червоний дисплей над дверима, Харрі зауважив, що ліфт стоїть на четвертому поверсі, саме там, де розташована Юнова квартира. Не встигли вони викликати ліфт, як він почав опускатися вниз. Харрі обтер долоні об джинси.
— Ви не любите ліфтів, — зауважив Юн.
Харрі здивовано глянув на нього.
— Хіба так впадає у вічі?
— Батько теж не любить їх. — Юн посміхнувся. — Зійдемо угору сходами.
Вони пішли угору сходами, невдовзі Харрі почув, як ліфтова кабінка розчинилася на першому поверсі.
Увійшовши у квартиру, Харрі став біля дверей, а Юн попростував у ванну взяти несесер.
— Дивно, — мовив Юн насупившись. — Складається враження, що сюди хтось навідався.
— Тут працювали криміналісти, кулі шукали.
Юн зник у спальні, незабаром повернувшись із сумкою у руках.
— Пахощі якісь дивні, — мовив він.
Харрі роззирнувся. На столі біля мийки стояли дві склянки, але без жодних залишків чи то молока, чи то будь-якого іншого напою. Ані вологих слідів долі від розталого снігу, лише кілька дерев’яних друзок світлого кольору біля секретера, очевидно, від однієї з шухлядок, із тріщиною на передній стінці.
— Ходіть сюди, — мовив Харрі.
— А чому мій пилосос стоїть тут? — здивовано спитав Юн. — Ваші люди використовували його?
Харрі знав порядок у криміналістів, й жодна з їхніх дій не стосувалася користування пилососом, що є на місці злочину.
— Чи хтось інший має ключі від цієї квартири? — спитав Харрі.
Юн вагався.
— У Теа, у моєї подруги. Але їй би й на гадку не спало скористатися пилососом.
Харрі глянув на дерев’яні друзки коло секретера, котрі найпершими б поглинув пилосос під час прибирання. Підійшов до пилососа. Щітку було знято з пластикової трубки, прикріпленої до шланга. У Харрі пішов мороз поза спиною. Він зняв трубку, зазирнув у округлий чорний отвір. Провів пучкою по краєчку, потому глянув на пучку.
— Що це? — спитав Юн.
— Кров, — відповів Харрі. — Переконайтесь, що двері замкнено.
Харрі вже все збагнув. Він передчував те, що ненавидів й від чого ніколи не був спроможний втриматись осторонь. Відкривши пилосос, витягнув жовту торбинку, міркуючи, що, власне, це і є Оселя Болю — «House of Pain». Місце, де йому завжди доводиться послуговуватись своєю здатністю вживатися в зло. Здатність, котра, як йому останнім часом чимраз частіше видавалось, надто вже розвинулася в нім.
— Що ви робите?
Торбинка повна вщерть. Харрі схопив цупкий м’який папір і смикнув. Торбинка розірвалася, здійнялася хмарина чорного пилу, ніби джин вискочив з лампи, здійнявшись до стелі. А Юн з Харрі роздивлялися вміст, що випав додолу.
— Боже милостивий, — прошепотів Юн.
Розділ 18. П’ятниця, 18 грудня. Шахта
— Святий Боже, — простогнав Юн, навпомацки шукаючи стільця. — Що тут трапилось... Це ж... це...
— Так, — відповів Харрі. Присівши навшпиньки біля пилососа, він зосереджено силкувався дихати рівно. — Це око.
Очне яблуко скидалося на скривавлену медузу, яку викинуто на берег. Пил обліпив білу поверхню. Харрі зауважив у крові уривки м’язів та білий, схожий на черв’яка, шматок зорового нерва.
— Я оце думаю, як воно втрапило у мішечок крізь фільтр. Адже його туди засмоктало.
— Я зняв фільтр, — тремтливим голосом озвався Юн. — Тоді він засмоктує ліпше.