Добувши з кишені ручку, Харрі обережно розвернув нею око. Наче м’яке, але має щільне ядро. Він трохи посунувся так, щоб світло від лампи на стелі освітило зіницю, велику, чорну, розширену, бо очні м’язи більше не втримували її форму. Світла, майже бірюзова райдужка, що обрамлювала зіницю, виблискувала, наче матова гральна кулька. За спиною Харрі чув, як прискорено дихав Юн.
— На диво світла блакитна райдужка, — мовив Харрі. — Знаєте, чия?
— Ні, я... Я не знаю.
— Слухайте-но, Юне, — не озираючись заговорив Харрі. — Гадки не маю, як багато ви вправлялися брехати, але ви в тому не надто вправні. Я не маю змоги змусити вас розповісти пікантні подробиці з життя вашого брата, але це... — Він показав на скривавлене око. — Я змушу вас розповісти, що це таке.
Він озирнувся. Юн сидів на одному з двох стільців з кухні, похнюпивши голову.
— Я... вона... — Голос душили сльози.
— Отже, вона, — допоміг Харрі.
Юн кивнув, не підводячи голови.
— Її звати Рагнхільд Гільструп. Ні в кого більше немає таких очей.
— Яким чином її око могло потрапити сюди?
— Гадки не маю. Вона... ми... зазвичай зустрічалися у цій оселі. Вона мала ключі. Що я такого зробив, Харрі? Чому все це коїться зі мною?
— Не знаю, Юне. Та я мушу зробити свою справу, але спершу маю десь вас улаштувати.
— Я можу повернутись на Уллеволсвейєн.
— Ні, — мовив Харрі. — Чи ви маєте ключі від помешкання Теа?
Юн кивнув.
— Гаразд, ідіть туди. Замкніться й не відчиняйте дверей нікому, окрім мене.
Юн пішов до виходу, але на півдорозі зупинивсь.
— Харрі?
— Слухаю?
— Те, що було між нами й Рагнхільд, конче має вийти на світ Божий? Я припинив зустрічі з нею, коли ми з Теа заручилися.
— Тоді це не надто небезпечно.
— Ви не розумієте, — мовив Юн. — Рагнхільд Гільструп була заміжня.
Харрі повільно кивнув.
— Восьма заповідь?
— Десята.
— Не можу тримати таке у таємниці, Юне.
Юн спантеличено дивився на Харрі. Потім повільно захитав головою.
— Що трапилось?
— Не віриться, що я щойно таке сказав: Рагнхільд померла, а я бідкаюся, як врятувати свою шкуру.
В Юнових очах стояли сльози. На одненьку вразливу мить Харрі відчув щире співчуття. Не таке, яке відчував до жертви чи до її близьких, а співчуття до людини, котра у мить, що крає серце, бачить власну безпорадну людяність.
Часом Сверре Хасволл жалкував, що проміняв життя моряка дальнього плавання на посаду консьєржа у новісінькому житловому будинку на Гетеборггата, 4. А надто у морозні днини, як-от сьогодні, коли мешканці, телефонуючи, нарікали на засмічений сміттєпровід. Зазвичай засмічення траплялися десь раз на місяць з однієї й тієї ж причини: розмір ляд за діаметром був тотожний власне шахті. Не те що у старих будинках. Навіть у тридцятих роках, коли щойно почали зводити сміттєпроводи, архітектори розуміли, що отвори для ляд треба робити трохи вужчими за діаметр шахти, щоб люд не кидав туди речі, які застрягнуть там намертво. Але зараз їм це по цимбалах, головне — стиль та освітлення.
Хасволл відчинив ляду на третьому поверсі, встромивши голову, посвітив ліхтариком — купа білих сміттєвих торбин. Усе ясно, знову засмічення між першим і другим поверхом, де шахта трохи звужувалася.
Він спустився у підвал, відчинив сміттєзбиральню, увімкнув світло. Скельця на окулярах вмить запітніли через сирість та холод. Здригнувшись, він схопив залізний дріт, завдовжки безмаль три метри, який саме для таких випадків стояв біля стіни. Хасволл навіть прилаштував на його кінчик маленьку пластикову кульку, щоб, пробиваючи засмічення, не дірявити торби. З отвору у шахті щось крапало, дрібушачи у пластик з-під торбин у підставленому ящикові. Але ж у правилах з використання ясно зазначено, що кидати дозволено лише сухе сміття, що ретельно спаковане у торбини, але люди, от навіть і ці християни з Армії спасіння, тутешні мешканці, — чхати хотіли на правила.
Сверре Хасволл заліз у ящик, пройшов до округлого отвору на стелі, під ногами заскреготіла яєчна шкаралупа та пакунки з-під молока. Глянувши вгору, побачив лише темінь. Встромив у шахту дріт, сподіваючись, що він упнеться у м’яку купу сміттєвих торбин, але натомість там було щось тверде. Хасволл натиснув сильніше. Безрезультатно. Щось застрягло незрушно.
Він схопив ліхтарика, що висів на ремінці, направив у шахту жмут світла. На окуляри крапнуло, вилаявшись, він зняв їх й обтер скло об рукав синього халата, затиснувши ліхтарик під пахвою. Зробив крок убік, знов глянув, короткозоро примруживши очі. Вагався. Знов посвітив ліхтариком, а в уяві вже постали найрізноманітніші видіння. Серце завмирало. Він недовірливо приставив окуляр до очей. І раптом серце геть завмерло.
Залізний дріт, скреготячи, ковзнув стіною і з лязкотом впав додолу. Сверре Хасволл зауважив, що сидить на сміттєзбиральні, ліхтарик закотився, кудись подівшись серед напханих торбин. Ще одна крапля впала на пластик поміж його коліньми. Він відсахнувся, наче від їдкої кислоти. Згодом підвівся й кинувся геть.
Треба вдихнути свіжого повітря. У морі він бачив чимало усілякого, але щоб таке... це ненормально. Це хвороба. Він, розчинивши вхідні двері, поплентався хитаючись надвір, не завваживши двох височезних чоловіків коло під’їзду, ані шпаркого морозу. Голова йшла обертом. Притулившись до стіни, він насилу звів дух, добув мобільник. Безпорадно дивився на нього. Кілька років тому змінили номери екстрених служб, щоб легше було запам’ятовувати, та він, звісно, пригадував лише колишні. Й раптом зауважив двох чоловіків. Один з них балакав по мобільнику, а інший, як він упізнав, був тутешнім мешканцем.
— Перепрошую, чи ви знаєте, як зателефонувати до поліції? — хрипко спитав Хасволл, ніби протягом довгого часу горлянку дер.
Мешканець зиркнув на товариша поруч, котрий кілька секунд не зводив очей із консьєржа, а потім мовив у мобільник:
— Стривайте, мабуть, Іван із пошуковим собакою не потрібен. — Опустивши телефон, він озвався до Сверре Хасволла:
— Я інспектор поліції Осло Холе. Стривайте, вгадаю...
В одному з помешкань на Весткантторг Туре Бйорген стояв біля вікна спальні й дивився у двір. Навколо досі тиша — й у будинку, й на вулиці, жодних дітлахів, які б, зчинивши крик та вереск, гралися у снігові. Мабуть, надто холодно й темно. Утім, він уже кілька років не бачив дітей, які б гралися на вулиці. З вітальні чувся голос диктора телебачення, що попереджав про рекордні холоди й повідомляв, що міністр соціального захисту надасть додаткові дотації, щоб дати безхатченкам дах над головою, а в оселях самотніх пенсіонерів посилити опалення. А ще казали, що поліція шукає громадянина Хорватії на ймення Христо Станкич й що за інформацію, яка сприятиме його арешту, визначено винагороду. Суму диктор не сказав, але Туре Бйорген припускав, що вона перевищує кошти, потрібні на тритижневе перебування у Кейптауні.
Висушивши ніздрі, Туре Бйорген втер рештки кокаїну в ясна, остаточно позбавившись післясмаку піци у роті.
Він відпросився у директора «Бісквіта», пославшись на головний біль, і пішов раніше. Христо — чи то пак Майк, як він назвався, — чекав його на лаві на майдані Весткантторг, як домовились. Піца «Грандіоза», яку він придбав, безсумнівно, припала Христо до смаку, він напався на їжу, не зауваживши присмаку 15 грамів стесоліду, добутого з розітертої на порошок пігулки.
Туре Бйорген дивився на сплячого Христо, котрий лежав голим на животі у його ліжку. Дихав він рівно й глибоко, попри затичку в роті. Й навіть не намагався прокинутись, поки Туре налаштовувався на невеличку розвагу. Заспокійливе він придбав у ошалілого наркомана на вулиці, просто біля «Бісквіта», п’ятнадцять крон за пігулку. Решту теж придбав задешево. Наручники, кайдани на ноги, затичку з маскою й шнурок із блискучими анальними кульками, які продавали у так званому «наборі для початківців», котрий він придбав по Інтернету всього за 599 крон.
Ковдра валялася долі, шкіра Христо виблискувала у мерехтливому світлі стеаринових свічок, розставлених по всій кімнаті. На тлі білих простирадл тіло Христо скидалося на перевернутий ігрек. Заковані руки прив’язано до узголів’я міцного латунного ліжка, ноги розсунуто й прикуто до стовбців у ногах.