Выбрать главу

— За таких обставин такі дії мають більш-менш символічний характер.

— Гм. Вирвати око й поставитись до тіла як до сміття?

— Так.

Харрі глянув на Беату:

— Не скидається на професійного кілера.

Еуне знизав плечима:

— Утім, можна подумати на лютого професійного кілера.

— Фахівці зазвичай мають метод, на який покладаються. Дотепер Христо Станкич стріляв у своїх жертв.

— Може, він послуговується не одним методом, — мовила Беата. — Чи, може, жертва ненароком заскочила його у квартирі.

— А не стріляв, щоб не наполохати сусідів, — встряла Маргарет.

Решта озирнулися на неї.

Вона злякано всміхнулася:

— Я про те, що, може, він потребував часу, щоб побути в квартирі непотурбованим. Може, він щось шукав.

Харрі зауважив, що Беата почала швидко дихати носом, сполотнівши ще дужче.

— Якої ти думки? — спитав він Еуне.

— Точно за психологією, — відповів той. — Безмір питань. А у відповідь лише гіпотези.

Коли вони вийшли на вулицю, Харрі спитав у Беати, що з нею трапилося.

— Просто трохи знудило.

— Справді? Тобі зараз заборонено хворіти. Зрозуміла?

У відповідь вона таємниче посміхнулася.

Прокинувшись, він розплющив очі і побачив мерехтливі виблиски світла на стелі. Усе тіло й голова боліли, його лихоманило. У роті затичка. А спробувавши поворухнутися, відчув, що руки та ноги поприв’язувано. Звів голову. У дзеркалі біля ліжка, освітленому полум’ям свічок, побачив, що роздягнутий догола, а на голову напнуто щось чорне штибу кінської збруї. Один ремінець перетинав обличчя, у роті стирчала чорна кулька, що правила затичкою. На зап’ястках — наручники, на ногах — щось на кшталт чорних манжетів. Він дививсь у дзеркало, не зводячи очей. На простирадлі поміж ніг виднілася мотузка, що щезала між стегнами. На череві щось біле, мабуть, сім’я. Він відкинувся на подушку, заплющився. Хотів закричати, але збагнув, що затичка заглушить усі його спроби. З вітальні почувся голос:

— Алло! Поліція?

Поліція? Polizei? Police?

Він заметушився на ліжку, рвучко смикнув руки до себе й зойкнув від болю, коли наручники до крові увіп’ялися у шкіру. Повернув зап’ястки, схопивши пальцями ланцюжок, що поєднував браслети. Сталь наручників. Арматурна сталь. Батько казав, що матеріали для будівництва майже завжди виробляють таким чином, щоб вони були витривалі до навантаження в одному певному напрямку й що у мистецтві скручувати арматуру найголовніше — знати, у якому напрямку вона чинитиме найменший опір. Ланцюжок між браслетами не розрахований на те, щоб їх смикали з боку в бік, розриваючи.

Телефонна розмова у вітальні була нетривала, невдовзі знову запала тиша.

Він приклав місце, де ланцюжок кріпився до наручників до ліжкової решітки, але не смикав, а почав провертати. За чверть години ланцюжок вивертів щілину й застряг. Він спро­бував ще, але, на жаль, намарне. Зробив ще одну спробу, але руки лише ковзали по залізу.

— Алло! — почулося з вітальні.

Він глибоко зітхнув. Заплющився й на тлі жмутів арматури на будівельному майданчику побачив батька у сорочці з короткими рукавами, з дужими, жилавими передпліччями, батько прошепотів: «Відкинь сумніви. Потрібна лише воля. У заліза немає волі, тому воно завжди програє».

Туре Бйорн нетерпляче вистукував пальцями по люстру у стилі рококо, прикрашеному перлиново-сірим мусліном. Власник антикварної крамнички казав, що загалом слово «рококо» — зневажливе, похідне від французького rocaille, тобто «гротеск». Згодом Туре збагнув, що саме це переважило шальки терезів, змусивши його, взявши позику, викласти дванадцять тисяч крон за це дзеркало.

Центральний комутатор у поліції намагався з’єднати його із відділом убивств, але там не брали слухавки, тож тепер його намагалися зв’язати із оперативним відділом кримінальної поліції. Із спальні почувся шум. Ланцюжок заскреготів об ліжкову решітку. Отже, стесолід — поганеньке снодійне.

— Оперативний відділок, — почувся спокійний негучний голос.

Туре мимоволі здригнувся.

— Так... я щодо винагороди за... цеє... того кілера, котрий застрелив хлопця з Армії спасіння.

— З ким я розмовляю й звідки ви телефонуєте?

— Туре. З Осло.

— А точніше?

Туре ковтнув слину. Небезпідставно він скористався правом приховати свій номер, тож знав, що зараз на дисплеї опе­ративної дільниці світиться «номер не визначено».

— Я маю змогу вам допомогти. — Голос у Туре трохи зірвався на фальцет.

— Спочатку маю дізнатись...

— Він тут. Руки й ноги закуті.

— Чи ви когось скували? Правильно?

— Він же кілер, убивця. Він небезпечний, на власні очі бачив його у ресторані, з пістолетом. Звати його Христо Стан­кич. Я прочитав це ім’я у газеті.

На хвилину на тому боці дроту запала тиша. Згодом знов пролунав голос, так само стишений, але вже менш безсторонній.

— Спокійно. Розповідайте, хто ви й де ви є, ми враз приїдемо.

— А як щодо винагороди?

— Якщо зрештою заарештують шуканого підозрюваного, я засвідчу, що ви допомогли нам.

— Й мені зразу сплатять винагороду?

— Так.

Туре замріявся. Про Кейптаун. Про різдвяних гномів під палючим сонцем. У телефоні щось заскрипіло. Він вдихнув повітря, готуючись відповісти, й раптом кинув оком на своє дорогезне дзеркало. Тієї ж миті враз збагнув три речі. Що то скрипнуло в телефоні. Й що високоякісних наручників у на­борі для початківців за 599 крон поштою не придбаєш. І що, ймовірно, останнє своє Різдво він уже відсвяткував.

— Алло? — почулося в слухавці.

Туре Бйорген і радий був би відповісти, але тонка ней­лонова мотузка з блискучими кульками, дуже подібними до ялинкових прикрас, перекрила потік повітря, необхідного для роботи голосових зв’язок.

Розділ 19. П’ятниця. 18 грудня. Контейнер

Четверо сиділи в авто, котре мча­ло крізь пітьму й заметіль дорогою, обрамленою високими заметами.

— Естгор туди, лівіше, — мовив Юн. Він сидів на задньо­му сидінні, обіймаючи перелякану Теа.

Халворсен звернув на путівець. Харрі споглядав розкидані то тут, то там садиби, які світилися то на узгір’ях, мов маяки, то у гаях.

Коли Харрі сказав, що квартира Роберта вже ненадійний прихисток, Юн сам запропонував Естгор. І наполіг, щоб Теа поїхала з ним.

Халворсен звернув між білою житловою будівлею та червоною стодолою.

— Ми зателефонуємо сусідові, попросимо його приїхати трактором й розчистити сніг, — мовив Юн, коли вони, потопаючи у свіжих заметах, просувалися до будинку.

— У жодному разі, — кинув Харрі. — Ніхто не має знати, що ви тут. Навіть у поліції.

Юн підійшов до стіни будівлі біля ґанку, відрахувавши п’ять дощок убік, встромив руку у сніг, а потім під дощану облямівку.

— Ось він. — У руці він тримав ключ.

Скидалось, що у помешканні ще холодніше, ніж на вулиці, фарбовані дерев’яні стіни вкрилися кригою, й голоси від­бивалися гучною луною. Вони потупцювали, струшуючи із взуття сніг, пройшли у велику кухню з великим дерев’яним обіднім столом, буфетом, лавкою й пічкою у кутку.

— Я затоплю, — мовив Юн, видихнувши хмарину морозної пари. — Під лавкою є дрова, але треба б принести ще із сараю.

— Можу принести, — визвався Халворсен.

— Прокладіть стежку. На ґанку є дві лопати.

— Я з вами, — тихо пробурмотіла Теа.

Снігопад раптово ущух, розвиднілося. Харрі палив цигарку біля вікна, спостерігаючи, як Халворсен та Теа у білім місячнім сяйві прочищають стежину. У пічці тріщало вогнище, Юн навпочіпки сидів і дивився у полум’я.

— Як ваша дівчина поставилась до історії з Рагнхільд Гільструп? — спитав Харрі.

— Вона пробачила мені. Адже це було до неї.

Харрі пильно роздивлявся цигарку.

— Досі не маєте здогадів щодо того, чому Рагнхільд Гільструп прийшла до вашої оселі?

Юн похитав головою.

— Не знаю, чи ви зауважили, — мовив Харрі, — але нижня шухляда у вашому письмовому столі була зламана. Що в ній?