Юн знизав плечима.
— Особисті речі. Здебільшого, листи.
— Любовні? Приміром, від Рагнхільд?
Юн зашарівся.
— Я... я не пригадую. Здебільшого я їх усі повикидав, хоча, може, й зберіг один чи два. Але шухляду було замкнено.
— Щоб на них не натрапила Теа, лишившись сама у квартирі?
Юн повільно кивнув.
Харрі вийшов на ґанок, востаннє затягнувся цигаркою, кинув недопалок у сніг і добув з кишені мобільник. Гуннар Хаген відповів після третього гудка.
— Я перевіз Юна Карлсена в іншу оселю, — мовив Харрі.
— Точніше.
— Нема потреби.
— Даруйте?
— Це місце безпечніше за попереднє. Халворсен чергуватиме тут уночі.
— Де, Холе?
— Тутечки.
Слухаючи мовчання у слухавці, Харрі здогадувався, що буде далі. Нарешті Хаген знов озвався, заговорив тихо, але чітко:
— Холе, ваш начальник щойно поставив вам конкретне питання. Не відповідати — нехтувати наказ. Чи я зрозуміло висловився?
Харрі часто спадало на думку, що було б ліпше, аби він був влаштований інакше, аби мав трохи більше інстинкту виживання у суспільстві, котрий властивий більшості людей. Але у нього його немає, та й ніколи не було.
— Чому вам конче треба це знати, Хагене?
У Хагена голос затремтів від люті.
— Я скажу, Холе, коли вам буде дозволено ставити питання. Зрозуміли?
Харрі чекав. Чимало. А почувши, як Хаген глибоко зітхнув, мовив:
— Садиба Скансен.
— Що?
— Прямо на схід, не доїжджаючи Стрьомма, поліцейського полігона у Льоренскуге.
— Отакої, — зрештою мовив Хаген.
Харрі відключився, набрав наступний номер, споглядаючи осяяну місяцем Теа, котра дивилася у бік нужника. Вона зупинилася й вже не розчищала сніг, завмерши, ніби її заціпило, у дивній позі.
— Скарре слухає.
— Це Харрі. Які новини?
— Ніяких.
— Жодних підказок?
— Нічого істотного.
— Але люди телефонують?
— Ще б пак! Адже ж почули, що пообіцяли винагороду. Як на мене, погана думка. Лише зайвої праці нам додала.
— Що розповідають?
— А що вони можуть розповідати? Дають опис схожих облич, які зустрічали. Найкумедніше, що в оперативну дільницю зателефонував дивак і повідомив, що Станкич лежить у нього, прикутий до ліжка, й розпитував, чи цього стане для винагороди.
Харрі дочекався, поки Скарре нарегочеться.
— А як вони дізнались, що він збрехав?
— Не знадобилося перевіряти. Він поклав слухавку. Мабуть, спантеличився. Казав, що бачив Станкича раніше. З пістолетом у ресторані. А ви що поробляєте?
— Ми... Даруй, як ти сказав?
— Я гадав...
— Ні. Щодо того, що він бачив Станкича з пістолетом.
— Ги-ги. Ох і уява у людей, отакезна-а-а, га?
— Ану з’єднай мене із черговим з оперативної дільниці, з яким ти розмовляв.
— Але ж...
— Ну ж бо, Скарре.
Скарре перемкнув зв’язок. Харрі перебалакав зі старшим і вже після кількох фраз попросив почекати на лінії.
— Халворсене! — Голос Харрі покотився двором.
— Слухаю. — Халворсен вийшов у місячне сяйво перед сараєм.
— Як звали офіціанта, який бачив у туалеті чоловіка з пістолетом, замащеним милом?
— Як я можу пам’ятати таке?
— Мені начхати, ану згадай.
У нічній тиші, між стінами будинку та сараю, котилася луна.
— Туре наче. Щось таке.
— Саме так! Він і по телефону назвався Туре. А тепер-но, хлопче, згадай прізвище.
— Е-е, Бйорг? Не так. Бйоранг? Ні...
— Ну ж бо, Лев Яшин!
— Бйорген. Саме так, Бйорген.
— Кидай лопату, стрибай у машину, дозволяю мчати як навіжений.
На них уже чекала патрульна машина, коли двадцять хвилин по тому вони проминули Весткантторг, звернувши на Шивес-гате, до будинку Туре Бйоргена, адресу якого черговий дізнався у метрдотеля «Бісквіта».
Зрівнявшись із патрульною машиною, Халворсен пригальмував і опустив віконце.
— Третій поверх, — мовила жінка-поліцейський, що сиділа за кермом, показуючи на сіре вікно на сірому фасаді.
Харрі перехилився через Халворсена, щоб поглянути на вікно.
— Ми з Халворсеном зійдемо у квартиру. Один з вас лишиться тут, на зв’язку із оперативною дільницею, інший піде з нами, спостерігатиме за чорним входом. Чи ви маєте у багажнику гвинтівку? Я позичу.
— Маємо, — відповіла жінка-поліцейський.
Її колега нахилився до вікна.
— Ви Харрі Холе, чи не так?
— Так.
— В оперативній дільниці казали, що ви не маєте дозволу на зброю.
— Не мав.
— А-а.
Харрі посміхнувся.
— Проспав перші осінні стрільби. Але можу вас втішити: під час других я був третім з цілого корпусу. Зрозуміло?
Патрульні перезирнулися.
— Гаразд, — пробурмотів поліцейський.
Харрі розчинив дверцята, захололі ґумові прокладки хруснули.
— Отож, перевірмо, що то був за дзвінок.
Вдруге за останні два дні Харрі тримав у руках МР-5, коли дзвонив по домофону до такого собі Сеєрстедта, пояснюючи потім переляканій жінці, що вони поліцейські. Тож, підійшовши до вікна, вона має змогу у цьому переконатися, а вже потому відчинити двері. Саме так вона й вчинила. Жінка-поліцейський пішла у двір, стала там, у той час як Халворсен разом з Харрі зійшли угору сходами.
Латунна табличка з чорним написом «Туре Бйорген» виблискувала над дзвінком. Харрі згадав, як Б’ярне Мьоллер, під час першого аррешту, навчив його простого, але вельми дієвого способу визначити, чи є хто вдома. Він приклав вухо до скла на дверях. Анічичирк.
— Заряджений і знятий із запобіжника? — прошепотів він на вухо напарникові.
Халворсен, добувши службовий револьвер, став біля стіни, ліворуч від дверей.
Харрі подзвонив.
Затамував подих. Прислухався.
Подзвонив ще раз.
— Ламати чи не ламати — ось питання, — прошепотів Харрі.
— Тоді треба зателефонувати ад’ютанту поліції і спершу отримати дозвіл на обшук.
Брязкання скла обірвало слова Халворсена, приклад автомата вдарив у двері. Харрі стрімко встромив руку у двері й відімкнув їх.
Вони прослизнули до передпокою, Харрі жестом показав Халворсенові, які двері треба перевірити. А сам швидко попростував у вітальню. Порожньо. Та він враз зауважив, що по люстру над телефоном вдарили чимось твердим. Посередині випав округлий уламок, а від отвору, ніби від чорного сонця, до оздобленої золоченої рами простягалися чорні промені. Харрі зосереджено глянув на непричинені двері у дальньому кінці вітальні.
— На кухні та у ванній порожньо, — прошепотів за спиною Халворсен.
— Гаразд, будь напоготові.
Харрі посунув до дверей. Він уже відчув. Якщо тут щось і є, то його приховують саме ці двері. На вулиці заторохтів дефектний вихлоп. Вдалині заскімлили гальма трамвая. Харрі зауважив, що інстинктивно зігнувся. Ніби силкуючись зменшитися.
Він штовхнув двері автоматним дулом, стрімко увійшовши, притулився до стіни, щоб супротивник не зауважив його обрисів у одвірку. Не відпускаючи пальцем курка, чекав, поки очі призвичаяться до темряви. Проти світла, що падало з вітальні, він побачив велике ліжко з латунними спинками. З-під ковдри виглядала пара голих ніг. Зробивши крок уперед, він схопив однією рукою кутик ковдри і відкинув її.
— Святий Боже! — не втримався Халворсен. Він стояв у одвірку й, недовірливо дивлячись на ліжко, повільно опустив револьвер.
Глянувши на колючий дріт над огорожею, почав примірятися. Розбігся й скочив. Поліз угору, ніби гусінь, достоту як вчив Бобо. Пістолет, що лежав у кишені, вдарив у живіт, коли він перевалювався тілом через сітку. Стоячи на іншому боці вкритого кригою асфальту, при ліхтаревому світлі, зауважив, що неабияк пошматував синю куртку. З пройми стирчав білий синтепон.
Якийсь звук змусив його сховатися у тіні контейнерів, котрі рівними рядками стояли один на одному на великій прибережній території. Прислухався, роззирнувся. Вітер тихо стогнав у розсохлих вікнах дерев’яного барака.
Не знати чому він мав відчуття, що за ним стежать. Ні, не стежать, але його помічено, виявлено. Хтось знає, що він тут, навіть не бачачи його. Він обійшов поглядом освітлений паркан — чи немає сигналізації. Таки немає.