Выбрать главу

— Роберт був трохи нерозважливий, — мовила Мартіна. — Але щоб убити? — Вона жваво захитала головою.

— Може, він когось найняв?

Мартіна знизала плечима:

— Я не дуже близько зналася з Юном та Робертом.

— Чому? Ви ж, так би мовити, зростали разом.

— Звісно. Але я з небагатьма спілкувалася. Мені більше була до серця самотність. Як і вам.

— Мені? — здивовано перепитав Харрі.

— Самотній вовк враз пізнає рідну душу, авжеж.

Харрі глянув на неї косим оком, перехопивши насмішливий погляд.

— Ви, певно, з тих хлопців, котрі завжди йдуть своїм шля­хом. Захопливим, непрохідним.

Харрі посміхнувся, захитав головою. Вони саме проминали нафтові діжки біля обідраного, але яскравого фасаду «Бліца».

— Пригадуєте, як вони у вісімдесят другому зайняли цей будинок, і там відбувалися концерти панкових гуртів, як-от «М’ясо», «Гидкі хлопи» тощо.

Мартіна засміялася:

— Ні. Я у той час тільки в школу почала ходити. А «Бліц» взагалі для наших, з Армії спасіння, не надто підходяще місце.

Харрі криво всміхнувся:

— Так, часом я навідувався туди. Принаймні спочатку, коли ще вважав, що цей заклад саме для таких, як я, для аутсайдерів. Але й там був чужинцем. Адже у «Бліці» врешті все теж зводилось до однаковості та групового мислення. У демагогів було свободи рівно стільки, як і у...

Харрі замовк, але Мартіна доказала замість нього:

— Як і у мого батька у Храмі сьогоднішнім вечором?

Харрі позасовував руки глибше у кишені.

— Я лише мав на увазі, що коли намагаєшся віднайти відповіді власним розумом, стрімко стаєш самотнім.

— І яку відповідь наразі віднайшли ваші самотні мізки? — Мартіна взяла його під руку.

— Скидається, ніби Юн та Роберт мали чимало романів за плечима. Й що такого надзвичайного у Теа, що обоє упадали саме за нею?

— Роберт зацікавився Теа? Мені так не видавалось.

— Так Юн казав.

— Я вже зауважувала: ми небагато спілкувалися. Але я пригадую, що влітку, коли ми бували разом у Естгорі, Теа була популярною серед інших хлопців.

— Суперництво?

— Хлопцям, що вирішили стати офіцерами, треба знайти собі дівчат у Армії спасіння.

— Справді? — здивувався Харрі.

— Хіба ж ви не знали? Якщо одружишся із чужинкою, зі сторони, враз втратиш роботу в Армії. Усю систему влаштовано так, щоб одружені офіцери працювали укупі. Позаяк мають спільне покликання.

— Суворо.

— Ми — військова організація, — мовила Мартіна без крихти іронії.

— І хлопці знали, що Теа стане офіцером, незважаючи на те, що вона — дівчина?

Мартіна посміхаючись захитала головою:

— Мало ви обізнані про Армію спасіння. Дві третини на­ших офіцерів — жінки.

— А командувач — чоловік? І головний управитель теж?

Мартіна кивнула:

— Засновник нашої організації Вільям Бут казав, що найкращі його люди — то жінки. А загалом у нас все так само, як і у решти суспільства. Дурні, пихаті чоловіки командують розумними жінками, які бояться висоти.

— Отже, хлопці щоліта боролися за право командувати Теа?

— Певний час — так. Несподівано Теа припинила приїздити в Естгор, й проблема розчинилася сама.

— Чому вона припинила туди приїздити?

Мартіна знизала плечима:

— Може, просто більше не прагнула. А може, то батьки вирішили. Скільки парубків цілісінькими днями навколо неї крутяться, та й у такому віці... ви ж розумієте.

Харрі кивнув. Але не розумів. Він-бо навіть у конфірмаційний табір не їздив. Вони вже йшли вулицею Стенсберггата.

— Отут я народилася. — Мартіна кивнула на мур, за яким була вже знесена клінічна лікарня. Незабаром тут зведуть житловий квартал Пілестредет-парк.

— Пологовий будинок досі стоїть. Його перебудували на квартири, — мовив Харрі.

— І там справді хтось мешкає? Уявити лишень, скільки бачили ці стіни. Аборти й...

Харрі кивнув:

— Часом, проминаючи опівночі, чуєш дитячий плач.

Мартіна витріщилась на нього:

— Жартуєте? Невже привиди?

— Та-а, — Харрі повернув на Софієсгате. — Може, у будинку просто мешкають сім’ї з маленькими дітьми.

Мартіна, всміхнувшись, поплескала його по плечу:

— Не кпиньте з привидів, я вірю в них.

— Я теж.

Мартіна вже не сміялась.

— Отут моя оселя. — Харрі показав на блакитні двері у під’їзді.

— Більше питань не маєте?

— Маю, але вони почекають до завтра.

Вона знов схилила голову набік.

— Я не вморилась. Може, почастуєте чаєм?

Хрустким снігом проїхало якесь авто, зупинилось метрів за п’ятдесят біля тротуару, засліпивши їх блакитнуватим світ­лом фар. Харрі замислено глянув на жінку, намацуючи у кишені ключі.

— Лише розчинна кава. Послухайте, я зателефоную...

— І розчинна кава годиться, — відповіла Мартіна.

Харрі хотів був встромити ключа у замкову шпарину, але Мартіна випередила його, штовхнула блакитні двері, які тихо розчинилися й знов зачинилися, але замок не клацнув.

— Це через мороз, — пробурмотів Харрі. — Будинок стискається від холоду.

Він добре причинив двері, коли вони увійшли до під’їзду.

— Прибрано у вас, — зауважила Мартіна, знімаючи у пе­редпокої чоботи.

— Я маю небагато речей, — озвався Харрі з кухні.

— І які ж з них вам найбільше до вподоби?

Харрі на мить замислився.

— Платівки.

— Не фотоальбоми?

— Я не вірю у фотоальбоми.

Мартіна увійшла на кухню, затишно всілася у кріслі. Харрі краєм ока зауважив, як вона, ніби кішка, підібгала під себе ноги.

— Не вірите? Це у якому сенсі?

— Вони знищують здатність забувати. Молока?

Вона захитала головою.

— Зате ви вірите у платівки.

— Так. Вони обманюють набагато правдоподібніше.

— А хіба вони не знищують здатність забувати?

Харрі закляк. Мартіна тихо засміялася:

— А я не вірю у непривітного, розчарованого інспектора. Про мене — то ви романтик, Холе.

— Ходімо у кімнату. Я саме придбав чудовий диск. На­разі він ще не наділений спогадами.

Мартіна сіла на канапу, а Харрі поставив дебютний диск Джима Стерка. Сів у вухасте зелене крісло й при перших зву­ках гітари пройшовся долонею по шорсткій вовняній оббивці крісла. Раптом йому спало на думку, що придбане воно в «Елеваторі», комісійній крамниці Армії спасіння. Кахикнувши, спитав:

— Можливо, Роберт мав стосунки з дівчиною, набагато молодшою за себе. Яка ваша думка?

— Яка моя думка про романи молоденьких дівчат з чоловіками, які набагато старші? — Засміявшись, вона густо зашарілася у тиші, що запала у кімнаті. — Або ж чи вірю я в те, що Робертові подобались неповнолітні?

— Я такого не казав. Вона — підліток. Хорватка.

— Izgubila sam se.

— Перепрошую?

— Це хорватською. Чи то сербсько-хорватською. Улітку, перш ніж Армія придбала Естгор, я часто приїздила з батьками у Далмацію. Коли татові було вісімнадцять, він працював у Югославії, допомагаючи відбудовувати країну після Другої світової. І там познайомився із сім’ями деяких будівельників. Тому й наполіг, щоб ми прийняли біженців із Вуковара.

— До речі, щодо Естгора. Чи пригадуєте такого собі Мадса Гільструпа, онука тих людей, у яких придбали Естгор?

— Так. Він був там кілька днів того літа, коли ми тільки-но там поселилися. Я з ним не розмовляла, як і решта, він був якийсь сердитий, неговіркий. Але, як на мене, Теа йому теж подобалася.

— А чому ви такої думки? Адже кажете, що він ні з ким не розмовляв.

— Я бачила, як він дивився на неї. А коли ми з нею сиділи поряд, він зненацька вигулькував звідкись. Ані слова не кажучи. Чуднуватий. Сказати б, неприємний.

— Невже?

— Саме так. Тими днями він ночував десь у сусідів, але якось уночі я прокинулась, усі дівчатка спали в одній кімнаті. Дивлюся, а до скла притислося якесь обличчя. Згодом зникло. Я майже впевнена, що то був він. Коли я решті розповіла, вони сказали, що то я привид побачила. Були упевнені, що то у мене щось із зором.