Харрі збагнув, що прийшов за призначенням, тож попростував до барної стійки. Бармен провів рукою по зачесаному, рясно намащеному лискучому волоссю.
— Слухаю.
Харрі намагався не звертати уваги на пляшки, що вишикувалися на полиці у глибині ятки з сосисками. Але вже давно зауважив свого старого друзяку й ворога «Джима Біма». Бармен перестрів його погляд і питально глянув на прямокутну пляшку з коричневою рідиною.
Харрі заперечно похитав головою. І зітхнув. Не потрібно все ускладнювати.
— Mali spasitelj, — мовив він негучно, щоб крізь галас з телевізора почув лише бармен. — Я шукаю Маленького Спасителя.
Бармен пильно подивився на нього, а потім відповів англійською з сильним німецьким акцентом.
— Не знаюся з таким.
— Один з друзів із Вуковара сказав, що Mali spasitelj мені зарадить. — Харрі добув з кишені коричневий конверт і поклав на стійку.
Бармен зиркнув на конверт, але до рук не взяв.
— Ти — поліцейський, — мовив він.
Харрі захитав головою.
— Брешеш. Я враз зрозумів, щойно побачив тебе у дверях.
— Я дванадцять років відгарував у поліції, але звільнився два роки тому. — Харрі глянув бармену просто у вічі. А у душі прикинув, за що той міг сидіти. Натренованість м’язів та татуювання свідчили, що він сидів, утім давненько.
— Серед тутешніх пожильців немає нікого з прізвиськом Спаситель. А я знаю всіх.
Бармен хотів відвернутися, але Харрі, схилившись над стійкою, схопив його за плече. Бармен глянув на його руку. Харрі відчув, як біцепс у нього напружився, й послабив руку.
— Наркодилер, що торгував зіллям на шкільному подвір’ї, застрелив мого сина, бо той погрожував розповісти директору, коли він не забереться геть.
Бармен мовчав.
— Він мав одинадцять років.
— Гадки не маю, навіщо ти мені про це розповідаєш.
— Щоб ти второпав, чому я лишуся тут і чекатиму, допоки не явиться хтось, хто спроможний допомогти мені.
Бармен, повільно кивнувши, швидко спитав:
— Як звали твого сина?
— Олегом.
Обидва стояли, не зводячи один з одного очей. Бармен примружив око. Харрі відчув, як у кишені затремтів мобільник. Нехай дзеленчить.
Бармен поклав руку на коричневий конверт, посунувши його до Харрі.
— Цього не треба. Як тебе звати й у якому готелі ти мешкаєш?
— Я прийшов просто з літака.
— Напиши своє ім’я на серветці та йди у готель «Балкан», біля вокзалу. Через міст і прямо. Чекай у номері. З тобою зв’яжуться.
Харрі розтулив рота, прагнучи щось сказати, але бармен відвернувся до телевізора й продовжив коментувати гру.
На вулиці Харрі добув з кишені телефон: пропущений виклик від Халворсена.
— Do vraga! — простогнав він. — Дідько!
Сніг на Гетеборггата скидався на червоний шербет.
Він спантеличений. Все сталося так стрімко. Остання куля, яку він пустив услід Юну Карлсену, що втікав, мокро хлюпнувши, вдарилась у фасад будинку. Юн Карлсен встиг сховатися у під’їзді. Сидячи навпочіпки, відчував, як скривавлене скельце шматує кишеню. Поліцейський лежав долілиць, обличчям у сніг, що всотував кров, котра юшила з ран на його горлі.
Зброя, спало йому на думку, він схопив пораненого, перевернув голічерева. Йому потрібна зброя, з якої можна стріляти. Подувом вітру здмухнуло волосся з неприродно сполотнілого обличчя. Він швидко обмацав кишені пораненого. А кров досі струменіла, червона й густа. Він лише встиг відчути гіркоту жовчі, а рот уже сповнило блювотинням. Відвернувшись, виблював на кригу. Він витер рота. Кишені у штанях. Гаманець. За поясом теж нічого. Трясця йому, поліцейський мусить мати при собі зброю, охороняючи когось!
З-за рогу вигулькнуло авто, наближалося. Він схопив гаманця, скочивши на ноги, перетнув вулицю й пішов геть. Машина спинилася. Бігти не слід. Але він побіг.
На розі біля крамниці послизнувся й впав, забивши стегно, але враз зіп’явся на ноги й навіть не зауважив болю. Квапився до парку тією самою дорогою, якою прийшов. Це жахіття, жах, сповнений безміром нісенітних подій, що повторювались одна за одною. Чи він збожеволів, чи все це дійсно відбувається з ним? Горло дерло від холодного повітря й жовчі. Вже на Марквейєн він розчув перші поліцейські сирени. Й усвідомив, що йому страшно.
Розділ 22. Субота, 19 грудня, Мініатюри
У Поліцейському управлінні у вечірніх сутінках світилися вогні, наче на різдвяній ялинці. У кімнаті для допитів номер 2 сидів Юн Карлсен, затуливши обличчя руками. На тому боці округлого столика, увіпхнутого у невеличку кімнатчину, сиділа жінка-поліцейський Туріль Лі. Поміж ними стояли два мікрофони й лежала роздруківка перших свідчень. У вікно Юн бачив Теа, що очікувала своєї черги у сусідній кімнаті.
— Отже, він напав на вас, — мовила Туріль Лі, читаючи звіт.
— Чоловік у синій куртці біг до нас, тримаючи пістолет.
— Й що?
— Все трапилось неймовірно стрімко. Я страшенно налякався, тому пригадую лише уривками. Може, через струс мозку.
— Розумію, — мовила Туріль Лі, хоч вираз її обличчя свідчив про протилежне. Вона кинула оком на червоний вогник, диктофон досі пише. — Але Халворсен побіг до авто?
— Так. Він залишив зброю там. Я пригадую, що коли ми виїздили з Естгора, він поклав пістолет поряд себе.
— А як ви вчинили?
— Я розгубився. Спершу хотів сховатися в авто, але передумав і побіг до під’їзду.
— Й злочинець стріляв услід?
— Принаймні я чув постріл.
— Далі.
— Я забіг у під’їзд, а коли визирнув, він накинувся на Халворсена.
— Котрий так і не сів у авто?
— Ні. Він нарікав, що дверцята примерзають.
— А на Халворсена він напав з ножем, а не з пістолетом?
— Мені так здалось відтіля, де я стояв. Він накинувся на Халворсена з-за спини й кілька разів ударив ножем.
— Скільки?
— Чотири чи п’ять. Не знаю... я...
— Далі.
— Я зійшов у підвал і кнопкою екстреного виклику викликав вас.
— Але за вами убивця не побіг?
— Не знаю. Вхідні двері було замкнуто. Але ж він міг розбити скло, адже з поліцейським уже упорався. Хіба ні?
— Саме так. Але я не знаю...
Туріль Лі читала роздруківку.
— Поруч з Халворсеном знайдено блювотиння. Вважаємо, що злочинець виблював. Чи ви можете це засвідчити?
Юн похитав головою:
— Я сидів на сходах, що йдуть у підвал, поки ви не приїхали. Мабуть, я мав надати допомогу, але...
— Але?
— Я злякався.
— Загалом, ви вчинили правильно. — Але її вираз обличя знов свідчив про інше.
— Що кажуть лікарі? Чи він...
— Він буде в комі, поки стан не поліпшиться. Але наразі невідомо, чи існує загроза життю. Продовжимо.
— Це наче жахіття, яке повсякчас повторюється, — прошепотів Юн. — Все трапляється знов і знов.
— Не хочу нагадувати, що говорити треба у мікрофон, — спокійно промовила Туріль Лі.
Харрі стояв у номері біля вікна, споглядаючи темне місто, у якому покручені, криві телеантени ніби подавали знаки сіро-коричневому небу. Шведську мову з телевізора приглушували темні цупкі килими та штори. Макс фон Зюдов грав Кнута Гамсуна. Дверцята міні-бару розчинено. На столі лежить рекламний проспект готелю. На першій шпальті — світлина пам’ятника Йосипу Елачичу, що на майдані Елачича, а просто на самому Елачичі стояли чотири мініатюрні пляшечки. «Джонні Вокер», «Смірнофф», «Егермайстер» та «Гордонс». І дві пляшки пива марки «Озуйско». Усі закупорені. Поки що. Годину тому телефонував Скарре й повідомив про те, що трапилось на Гетеборггата. Зателефонувати треба на тверезу голову.
Беата відповіла по четвертому дзвінку.
— Він живий, — не чекаючи питання, відповіла вона. — Його під’єднали до апарата штучного дихання, він у комі.
— Що кажуть лікарі?
— Нічого, Харрі. Він міг померти там же, бо Станкич, як видається, намагався перетяти йому сонну артерію, але він спромігся підставити руку. На тиловому боці руки є глибокий поріз, а обабіч шиї порізано дрібні судини. Станкич ще кілька разів ударив його у груди, просто над серцем. За словами лікарів, лезо проминуло серце всього за кілька міліметрів.