— ...виявилася не готовою до такої суми.
— Якої?
— Двісті тисяч доларів. Це у п’ятнадцять разів більше нашого звичайного гонорару.
Харрі повільно кивнув:
— Отже, зрештою мотиви втратили свою вагу?
— Воно й не дивно, Холе. Ми із самого початку мали задум — назбирати вдосталь коштів, щоб припинити все це й повернутися у Вуковар. Розпочати нове життя. Тому, почувши його пропозицію, я збагнула, що то наш квиток на волю. Останнє замовлення.
— Отже, ви поступилися принципом етичного ведення кілерської справи? — спитав Харрі, шукаючи по кишенях цигарки.
— Чи ви, Холе, розслідуєте вбивства з етичних міркувань?
— І так і ні. Жити ж якось мушу.
На її губах промайнула посмішка.
— Отже, ми не надто різнимося між собою, адже так?
— Сумніваюся.
— Справді? Якщо я маю рацію, ви, так само як і я, вірите в те, що заарештуєте тих, хто на це заслуговує?
— Звісно.
— Але ж річ не зовсім у цьому, хіба ні? Ви давно усвідомили, що у винуватості існує не лише біле й чорне, як ви гадали раніше, коли вирішили стати поліцейським, щоб рятувати людство від зла. Що зазвичай лихого задуму обмаль, а більше звичайної людської слабкості й гріха. Часом у невтішливих історіях ніби упізнаєш самого себе. Але ж, як ви кажете, жити ж мусимо. Тому ми й починаємо потроху обманювати. І себе, і оточуючих.
Запальнички Харрі не знайшов. Але якщо негайно не викурить цигарки, він вибухне. Він не хотів згадувати про Біргера Голмена. Не на часі. Він відчував на зубах легкий сухий хрускіт, коли прокусив фільтр.
— То як же назвався кур’єр?
— Ви питаєте так, ніби вже знаєте відповідь, — зауважила вона.
— Роберт Карлсен, — мовив Харрі й сильно потер обличчя долонями. — Конверт з інструкціями він віддав вам дванадцятого жовтня.
Вона звела гарну брову.
— Ми знайшли його квиток на літак. — Харрі змерз. Його наскрізь продувало вітром, наче він не людина, а химера. — А повернувшись додому, він випадково посів місце того, кого сам прирік на смерть. Кумедно, га?
Вона не відповіла.
— Тільки одного не збагну, — вів далі Харрі. — Чому ваш син не зупинився, побачивши по телевізору чи прочитавши у газеті, що, по суті, вбив замовника, котрий мав би заплатити гонорар.
— Він ніколи не знає, хто замовник й у чому завинила жертва. Так воно краще.
— Отже, якщо його спіймають, він нікого не видасть?
— Так, він не мусить міркувати. Він лише виконує свою роботу, покладаючись на те, що я прийняла слушне рішення.
— І з етичних, і з економічних міркувань?
Вона знизала плечима.
— За цих обставин, певна річ, знати ім’я замовника було перевагою. Але річ у тім, що після убивства він не зв’язався з нами. Не знаю, чому.
— Він не наважується.
Вона заплющилась, й Харрі зауважив, як напружилися м’язи на вузькому обличчі жінки.
— Ви хотіли, щоб я відкликала виконавця. Але тепер я усвідомила, що це неможливо. Одначе я повідомила вам ім’я замовника. Я не в змозі зробити щось іще, допоки він не зв’яжеться з нами. А чи ви, Харрі, виконаєте свою частину угоди? Врятуєте мого хлопчика?
Харрі не відповів. Крук несподівано здійнявся з гілки, на гравій дощем попадали краплі дощу.
— Гадаєте, ваш син зупинився би, зрозумівши, які у нього кепські шанси? — спитав Харрі.
Вона криво всміхнулась. Потім журливо захитала головою.
— Чому ні?
— Бо він безстрашний і упертий. Викапаний батько.
Харрі поглянув на цю тендітну жінку із гордо піднятою головою, і йому спало на думку, що він не певний щодо останнього.
— Мої вітання Фредові. Я викличу таксі до аеропорта.
Вона дивилася на свої руки.
— Чи ви віруєте в Бога, Харрі?
— Ні.
— Але заприсяглися його іменем, що врятуєте мого хлопчика.
— Так. — Харрі підвівся.
Вона дивилася на нього не підводячись.
— Чи ви дотримуєте свого слова?
— Не завжди.
— Ви не віруєте в Бога. І у своє слово теж. Що ж тоді лишається?
Він запнув куртку щільніше.
— Скажіть мені, у що ви віруєте, Харрі?
— Я вірю у наступну обіцянку, — сказав він, повертаючи, щоб піти навпростець через широкий проспект зі жвавим недільним рухом. — Що люди можуть дотримати обіцянки, навіть якщо не дотримали попередньої. Я вірю у новий початок. Я напевне не казав... — Він знаком зупинив таксі, що наближалося. — Але саме через це я служу у поліції.
Сидячи в таксі, Харрі збагнув, що не має готівки. Хоча знав, що в аеропорту Плесо є банкомати, які приймають картки VISA. Всю дорогу до аеропорту він крутив у руках двадцятикронову монетку. Думки про монетку, яка крутилася біля черевиків на долівці бару, й про першу склянку в літаку зборювали одна одну.
Вже розвиднялося, коли Юна розбудила автівка, що заїжджала у двір Естгора. Він лежав, уп’явши погляд у стелю. Ніч була довга, холодна, й він спав небагато.
— Хто це? — спитала Теа, яка ще мить тому міцно спала. У голосі проступав страх.
— Мабуть, інший поліцейський приїхав на чергування, — відповів Юн.
Двигун стих, ляснули дверцята. Отже, двоє. Обидва мовчать, безмовні поліцейські. З боку вітальні, де стояв охоронець, постукали в двері. Раз, потім другий.
— Чому він не відчиняє? — прошепотіла Теа.
— Цить. Може, він вийшов. У нужник.
Знову постукали. Гучно. Наполегливо.
— Піду відчиню, — мовив Юн.
— Стривай!
— Треба ж впустити їх.
Юн, перелізши через Теа, одягся.
Розчинив двері у вітальню. У попільничці на журнальному столикові димів недопалок, на канапі лежала вовняна ковдра. Знов стукіт. Юн глянув у вікно, але авто не побачив. Дивно. Він став просто перед дверима. Покликав нерішуче.
— Хто там?
— Поліція, — почулася відповідь.
Може, Юн помиляється, але йому почувся дивний акцент.
Знов стукають, він здригнувся... Простягнув тремтячу руку до руків’я, рвучко відчинив двері.
Він ніби наскочив на пружну крижану стіну, коли шпаркий вітер ударив в обличчя, сліпуче світло низького вранішнього сонця змусило його мимохіть заплющитись. На ґанку стояли дві постаті.
— Ви зміна? — спитав Юн.
— Ні, — відповів знайомий жіночий голос. — Усе скінчилося.
— Скінчилося? — здивовано перепитав Юн, затуляючи очі рукою. — А, це ви! Доброго дня!
— Це я, — відповіла жінка. — Можете збирати речі, ми відвеземо вас додому.
— Чому?
Вона розповіла, з якої причини.
— Юн! — покликала Теа зі спальні.
— Хвильку! — Він пішов до Теа, не причинивши дверей.
— Хто там? — спитала Теа.
— Вона допитувала мене, — відповів Юн. — Туріль Лі. З нею чолов’яга, наче теж на прізвище Лі. Кажуть, що Станкич мертвий. Застрелений цієї ночі.
Поліцейський, що охороняв їх, повернувся із туалету, зібрав речі й поїхав. А за десять хвилин Юн, закинувши сумку на плече, зачинив двері й повернув ключ у замку. За власними слідами пройшов уздовж стіни, відрахувавши п’ять дощок, повісив ключа на гачок, прихований за дошками. Потім квапливо пішов за рештою до червоного «фольксвагена-гольфа», який стояв з увімкненим двигуном, випускаючи білий конденсат. Він вмостився на заднє сидіння поруч з Теа. Щойно машина рушила, він обійняв дівчину за стан, потім нахилився уперед.
— А як усе було на контейнерному складі сьогодні уночі?
Туріль Лі кинула погляд на напарника, Улу Лі, що сидів поруч на пасажирському сидінні.
— Кажуть, Станкич ніби схопився за зброю, — мовив Ула Лі. — Тобто так видалося снайперу з підрозділу особливого призначення.
— А насправді не хапався?
— Залежить від того, що вважати зброєю. — Ула глянув скоса на Туріль Лі, котра через силу намагалася бути незворушною. — Коли його перевернули, виявилося, що ширінька розстебнута, увесь інструмент назовні. Очевидно, він просто хотів сходити за вітром.
Туріль Лі почервоніла й спохмурніла.
— Але це лише між нами, — мовив Ула Лі. — Ви ж розумієте, хіба ні?
— Тобто ви кажете, що отак просто застрелили його? — недовірливо перепитала Теа.