— Не ми, — сказала Туріль Лі. — Снайпер із спецпідрозділу.
— Гадають, Станкич щось почув і повернув голову, — зауважив Ула. — Куля увійшла за вухом і вийшла у місці, де був ніс. Сніп-снап-снуре... ха-ха.
Теа глянула на Юна.
— Йому б не завадило мати при собі набої, — замислено мовив Ула. — Незабаром сам побачиш його, Карлсене. Добре було б, якби ти його упізнав.
— Хай там як, а упізнати буде зовсім непросто, — сказав Юн.
— Так, ми чули. — Ула похитав головою. — Ця, теє... пантомімічна фізіономія. Цілковита дурня, як на мене. Але то все між нами, гаразд?
Певний час панувала тиша.
— Чи ви цілком певні, що то саме він? — спитала Теа. — Я про те, що обличчя ж спотворене.
— Вони упізнали куртку, — мовив Ула.
— Й усе?
Ула та Туріль Лі перезирнулись.
— Та ні, — сказала Туріль. — На куртці й на уламку скельця засохла кров. Зараз саме порівнюють цю кров із кров’ю Халворсена.
— Усе вже минулося, Теа. — Юн обійняв дівчину міцніше. Вона поклала голову йому на плече, він відчув пахощі її волосся. Незабаром він матиме змогу поспати. Довго. Поміж спинками сидінь виднілася рука Туріль, що лежала на кермі. Вона повернула на узбіччя вузької дороги, щоб розминутися з білим електромобілем, таким самим, який королівська родина подарувала Армії спасіння.
Розділ 25. Неділя, 20 грудня. Прощення
Діаграми та цифри на дисплеях, те, як ритмічно пищить лічильник серцевих скорочень, створювали оманливе враження, що все під контролем.
Рот та ніс Халворсена прикривала маска, на голові було щось подібне до шолома, реєстратор змін мозкової активності, за словами лікарки. Повіки темні, з темним мереживом судинок. Раптом Харрі спало на думку, що він ніколи ще такого не бачив. Ніколи не бачив, щоб у Халворсена були очі заплющені. За спиною розчинилися двері. Беата.
— Нарешті, — мовила вона.
— Я просто з літака, — прошепотів Харрі. — Скидається на сплячого льотчика-винищувача.
Лише побачивши силувану посмішку Беати, він зрозумів зловісний сенс своєї метафори. Мозок отупів, інакше б він використав іншу. Чи просто змовчав. Загалом, він зберіг своє обличчя тільки тому, що переліт із Загреба в Осло триває лише півтори години, а стюардеса, яка розносила питво пасажирам, обслуговувала решту й лише наприкінці зауважила лампочку біля його сидіння.
Вийшовши з палати, вони сіли у куточку для відпочинку наприкінці коридору.
— Які новини? — спитав Харрі.
Беата провела долонею по обличчю.
— Вчора увечері мені телефонував лікар, який оглядав Софію Михолеч. Окрім синця на чолі, він інших травм не виявив, але, за його словами, синець, може, справді спричинився через те, що вона наскочила на двері. А ще запевняв, що дуже переймається лікарською таємницею, але дружина переконала його, що він мусить її порушити, позаяк ідеться про надзвичайно вагоме розслідування. Він узяв у Софії кров, аналіз якої не виявив жодних порушень норми, допоки він, лише покладаючись на інтуїцію, не попрохав перевірити рівень хоріонічного гонадотропіну. Сумнівів майже немає. — Беата прикусила губу.
— Цікаво. От лише я гадки не маю, що таке хоріонічний гонадотропін.
— Зовсім нещодавно Софія була вагітна, Харрі.
Харрі хотів був присвиснути, але у горлі пересохло.
— Отже треба, щоб ти з нею поспілкувалася.
— Звісно, ми ж з нею найближчі подруги, — сухим тоном мовила Беата.
— Дружба не має до цього стосунку. Треба дізнатись, чи не було зґвалтування.
— Зґвалтування?
— Інтуїція.
Вона зітхнула:
— Гаразд. Але квапитися нікуди.
— Що ти маєш на увазі?
— Після того, що трапилося цієї ночі.
— А що трапилося?
Беата пильно глянула на нього.
— Хіба ти не знаєш?
Харрі похитав головою.
— Я написала тобі на мобільник щонайменше чотири повідомлення.
— Учора я загубив мобільник. Розказуй.
Беата вагалася.
— Трясця! Маю надію, це не те, про що я здогадуюсь?
— Вони застрелили Станкича. Він помер на місці.
Харрі заплющився, голос Беати лунав здалеку:
— Станкич встромив руку у кишеню, а за звітом, його було попереджено.
Звіт. Міркував Харрі. Так швидко.
— Єдиною зброєю виявився уламок скла у кишені в куртці. На ньому кров, і судмедекспертиза обіцяла, що висновки будуть завтра. Пістолет, імовірно, він сховав на певний час, адже це обтяжливий доказ. Документів при собі не мав.
— А ще щось знайшли? — машинально спитав Харрі, бо думками був у геть іншому місці. У соборі Святого Стефана. «Присягаю іменем Сина...»
— У кутку в контейнері лежало наркоманське приладдя. Шприц, ложка тощо. Але найцікавіше — підвішений до стелі собачий труп. Чорного метцнера, як сказав наглядач складу. Поза тим, від пса відкраювали м’ясо.
— Радий чути, — пробурмотів Харрі.
— Що?
— Пусте.
— Як ти й казав, це пояснює шматки м’яса у блювотинні на Гетеборггата.
— Хто ще, окрім «Дельти», брав участь в операції?
— За звітом, більше ніхто.
— А хто, власне, звітував?
— Певна річ, керівник операції. Сіверт Фалькейд.
— Певна річ.
— Хай там як, а тепер все минулося.
— Ні!
— Не треба кричати, Харрі.
— Не минулося. Де є принц, там є й король.
— Який ґедзь тебе вкусив? — Щоки у Беати розчервонілися. — Найманого убивцю вбито, а ти кажеш так, наче він мав... мав спільника.
Халворсен, спало на думку Харрі. Вона хотіла сказати: Халворсен. Він заплющився, під повіками затанцювали червоні плями. Як свічки, міркував він. Свічки у церкві. Коли ховали матір, він ще був малим. На Ондалснесі, із краєвидом на гори, як вона благала на смертній постелі. Вони стояли там — батько, Сестреня й він, — слухаючи, як священик розповідає про людину, з якою зовсім не знався. Бо батько був неспроможний говорити. Й, мабуть, Харрі теж щойно усвідомив, що без неї вони вже не родина. А дід, від якого Харрі дістав у спадок височенний зріст, нахилившись й дихаючи на нього свіжим перегаром, мовив, що так має бути, що батьки йдуть першими. Харрі ковтнув клубок у горлі.
— Я знайшов шефа Станкича, — мовив він. — І вона засвідчила, що замовником убивства був Роберт Карлсен.
Беата приголомшено дивилася на нього.
— Все ще не минулося. Роберт був кур’єром. За ним хтось інший стоїть.
— Хто?
— Гадки не маю. Але у нього не бракує грошей, щоб сплатити за убивство двісті тисяч доларів.
— І вона отак легко тобі все розповіла?
Харрі захитав головою.
— Ми уклали угоду.
— Яку?
— Тобі зовсім не треба цього знати.
Беата двічі кліпнула. Потім кивнула. Харрі споглядав літню пані, яка дибала на милицях коридором, міркуючи, чи читають Фред та мати Станкича норвезькі Інтернет-видання. Чи знають, що Станкича вбито?
— Батьки Халворсена зараз у їдальні. Я піду до них униз. Чи ти підеш зі мною, Харрі?
— Що? Даруй. Я поснідав у літаку.
— Їм це буде втіхою. Вони кажуть, він дуже добрим словом тебе згадував. Як старшого брата.
Харрі похитав головою:
— Може, згодом.
Беата пішла, а Харрі повернувся у палату. Сів біля ліжка, на краєчок стільця, вдивляючись у бліде обличчя на подушці. У сумці лежала закоркована пляшка «Джима Біма», яку він придбав у д’юті-фрі.
— Ми проти цілого світу, — прошепотів він і, прицілившись, дав Халворсенові щигля. Втрапив просто межи очі, але повіки навіть не сіпнулись. — Яшин...
Прошепотів, відчуваючи, як захрип голос. Фалда куртки, стукнувши, зачепила ліжко. Харрі обмацав одежину: під сподом щось є. Загублений мобільник.
Він пішов, коли Беата з батьками Халворсена повернулись у палату.
Юн лежав на канапі, поклавши голову на коліна Теа. Вона дивилася по телевізору якесь давнє кіно, він чув різкий голос Бетт Девіс і, споглядаючи тутешню стелю, міркував, що її він вивчив краще за стелю власного помешкання. І якщо добре придивитися, то він побачить дещо знайоме, а не понівечене обличчя, яке йому показували у холодному підвалі Центральної лікарні. Він заперечно захитав головою, коли його спитали, чи цю людину він бачив на порозі власної оселі й згодом, коли трапився напад на поліцейського.