— Зараз лікар прийме вас, Холе! — озвалася жіночка з віконечка, котрій він розповів, у якій справі прийшов: йому треба побалакати з лікарем, з тим, що кілька годин тому приймав Софію Михолеч та її батька. — Треті двері праворуч коридором.
Треті двері праворуч. Випадок, звісно, міг відправити Софію у другі двері праворуч. Чи треті ліворуч. Але ж ні, то були треті праворуч.
— Привіт. Я саме гадав, що це ви, — усміхнувшись, привітався Матіас Лунн-Хельгесен, підводячись і простягаючи руку. — Чим можу цього разу зарадити?
— Справа у пацієнтці, яка була у вас сьогодні вранці. Софії Михолеч.
— Що ж, сідайте, Харрі.
Харрі не зважив на товариський тон співрозмовника, адже не збирався його дотримувати, і не тому, що гордий, а тому, що обидвоє лише почуватимуться ніяково.
— Мені телефонувала мати Софії, повідомляючи, що вранці прокинулася через доньчин плач. Пішовши до Софії у кімнату, вона побачила доньку у синцях та крові. Дочка сказала, що була на прогулянці з подругами, дорогою впала, послизнувшись на кризі, й забилася. Мати розбудила батька, й він відвіз дівчину до нас.
— Може, саме так і було, — мовив Матіас. Він сидів, обіпершись ліктями на стіл, ніби щиро зацікавився.
— Але мати вважає, що Софія бреше. Коли батько з дочкою поїхали, вона оглянула ліжко. Скривавленою була не лише подушка. Але й простирадло. «Унизу», як вона сказала.
Матіас гмикнув. Не підтверджуючи й не заперечуючи, вони цей звук спеціально тренують під час занять з психотерапії. Інтонація наприкінці зростає, ніби заохочуючи пацієнта розповідати далі. Саме так гмикнув і Матіас.
— Наразі Софія зачинилася у своїй кімнаті. Плаче, але говорити не хоче. Й, за материними словами, у неї нічого не випитаєш. Мати телефонувала подругам. Жодна з них не бачила учора Софії.
— Зрозуміло. — Матіас потер перенісся. — І ви прагнете, щоб заради вас я порушив лікарську таємницю?
— Ні, — відповів Харрі.
— Ні?
— Не задля мене. Заради них. Заради Софії та її батьків. І решти, кого він уже зґвалтував чи замірився зґвалтувати.
— Гарно сказали! — Матіас посміхнувся, але посмішка згасла, не знайшовши відгуку. Він кахикнув. — Ви ж розумієте, Харрі, я мушу поміркувати.
— Її зґвалтовано сьогодні вночі, чи ні?
Матіас зітхнув.
— Лікарська таємниця, Харрі...
— Я знаю, що таке лікарська таємниця, — урвав його Харрі. — Я теж зобов’язаний не розголошувати службових таємниць. І якщо я зараз прошу вас порушити її, то геть не через те, що маю до неї неповажне ставлення, а тому, що скоєно тяжкий злочин і є ймовірність, що він повториться. Якщо ви повірите мені та тому, як я оцінюю обставини, що склалися, я буду вам щиро вдячний. Як ні, то живіть із цим, як зможете.
Як часто йому доводилось торочити про такі ситуації, міркував Харрі.
— Досить кивнути чи похитати головою, — мовив Харрі.
Матіас Лунн-Хельгесен кивнув.
Спрацювало.
— Дякую. — Харрі підвівся. — Як у вас з Ракеллю та Олегом? Чи все гаразд?
Матіас Лунн-Хельгесен знову похитав головою й ледь усміхнувся на знак відповіді. Харрі, нахилившись, поклав руку йому на плече.
— Веселого Різдва, Матіасе.
Останнє, що Харрі помітив виходячи: Матіас Лунн-Хельгесен сидів на стільці, поникнувши, наче його побито.
Світло дня, що догоряє, пробивалося крізь жовтогарячі хмари понад ялинами й дахами будинків на західному закрайку найбільшого норвезького цвинтаря. Харрі проминув пам’ятник югославам, що загинули на війні, дільницю робітничої партії, надгробки прем’єр-міністрів Ейнара Герхардсена та Трюгве Браттелі і дістався дільниці Армії спасіння. Як і сподівався, Софію він побачив коло найсвіжішої могили. Загорнувшись у простору надимнуту куртку, вона сиділа просто на снігу.
— Добридень, — мовив Харрі, сідаючи поряд.
Він запалив, випустивши сірувату димову хмаринку назустріч шпаркому вітрові, який враз відніс її з собою.
— Твоя мама казала, що ти пішла, забравши квіти, які купив батько. Тому здогадатися було неважко.
Софія мовчала.
— Роберт був добрим другом, адже так? Ти могла довіритися йому, побалакати з ним. Він не ґвалтівник.
— Це зробив Роберт, — ледве чутно прошепотіла дівчина.
— Твої квіти лежать на Робертовій могилі, Софіє. Гадаю, наругу над тобою вчинив хтось інший. І цієї ночі трапилось знову. Мабуть, він робив це неодноразово.
— Дайте мені спокій! — вигукнула вона, підводячись.
Тримаючи однією рукою цигарку, іншою Харрі схопив дівчину й рвучко смикнув її за плече вниз, всадовивши на сніг.
— Той, що лежить у могилі, — мертвий, Софіє. А ти жива, чуєш? Жива. Якщо прагнеш жити далі, зараз нам треба схопити його. Щоб покласти цьому край. Поглянь на мене. Поглянь, кажу!
Софія сіпнулася, почувши раптовий крик, і машинально глянула на нього.
— Я знаю, тобі лячно, Софіє. Але маєш моє слово, я спіймаю його. Обов’язково. Присягаюсь.
Її очі ожили. Якщо він не помилився, у її очах замиготіла надія. Він чекав. Вона прошепотіла щось нерозбірливе.
— Як ти сказала? — Харрі нахилився до неї.
— Хто мені повірить тепер... коли Роберта немає серед живих?
Харрі обережно поклав їй руку на плече.
— Спробуй. Розкажи. А ми подивимось.
Жовтогарячі хмари помалу багровіли.
— Він погрожував, що зруйнує наше життя, якщо я не слухатимуся його, — тихо мовила Софія. — Подбає, щоб нас викинули з квартири й з країни. Але нам нема куди повертатися. А якщо я розповім, хто мені повірить? Хто... — Вона замовкла.
— ...крім Роберта, — доказав Харрі й замовк, очікуючи.
Адресу Харрі знайшов на візитівці Мадса Гільструпа. Вирішив провідати його. А головне — спитати, навіщо він телефонував Халворсенові. Як свідчить адреса, доведеться проминати домівку Ракелі та Олега, яка теж була у Хольменколлені.
Під’їхавши до будинку, він не скидав швидкості, а лише глянув на під’їзну дорогу. Минулого разу він бачив біля гаража джип «черокі» й вирішив, що то лікарева машина. Зараз там стояла лише автівка Ракелі. В Олеговій кімнаті світилося.
Харрі мчав вузькими, з крутими заворотами, дорогами між найдорожчими у місті віллами, потім дорога, вирівнявшись, повела укосом угору, повз білий символ міста — трамплін у Хольменколлені. Унизу простяглося місто й фіорд, де поміж засніжених острівців плавали прозорі клубки морозного туману. Коротка днина, власне, лишень світанок та захід сонця, змигнув, і там, унизу, в місті вже давно запалали вогні, ніби свічки напередодні Різдва під час зворотного відліку.
Він зібрав уже майже всі шматочки пазлу.
Подзвонивши у двері садиби Гільструпів чотири рази й не отримавши відповіді, Харрі опустив руки. А коли вже йшов до машини, до нього підбіг чоловік із сусіднього будинку й спитав, чи він не товариш Гільструпа. Він, мовляв, не хоче пхатися у чуже приватне життя, але вранці він чув, як у цьому будинку щось загуркотіло, а Мадс Гільструп недавно втратив дружину, тож, можливо, час кликати поліцію? Харрі повернувся до будівлі, розтрощив вікно біля вхідних дверей — і враз спрацювала сигналізація.
Харрі стрімко дістався вітальні під хрипкі завивання сирени. Згадавши про звіт, глянув на годинник, відняв дві хвилини, як казав Мьоллер. 15:37.
Мадс Гільструп, роздягнений, потилиця вщент розтрощена.
Він лежав боком на паркеті, перед екраном, який світився, й видавалося, ніби дробовик з червоним руків’ям росте у нього з рота. Ствол довгий. Як свідчить положення тіла, Мадс натиснув на курок великим пальцем на нозі. Для такого потрібна не просто добра злагодженість рухів, а неймовірна воля до смерті.
Сигналізація раптом стихла, й Харрі почув дзижчання проектора, що відкинув на екран тремтливу картинку великим планом: наречені йдуть до вівтаря. Обличчя, білозубі посмішки, біла сукня нареченої — усе заплямоване кров’ю, що поприсихала до екрана.
На кавовому столикові, під порожньою пляшкою з-під коньяку, прощальна записка. Коротесенька: