— Ви помиляєтесь, батьку, — сказав червоний салдат.
Укупі сіяти, сіяти в лад
Селянських комун, незаможних бриґад
У поле вийшов потужний ряд.
І батько кивав головою: так.
— Я жив дуже довго, я бачив, як
Мінялась земля, зацвітав мак.
Як жито й пшениця буйніше росли
На вільній, на спільній, на нашій землі
— Мій батьку, мій друже, так нащо ж ви
Явились до мене тепер, неживий?
Мій батьку, мій друже, так де ж ви були.
Коли ще жили на оцій землі?
Я хочу вас бачити, батьку мій,
У новім, у щасливім, у нашім селі.
Але ви умерли, з-під ваших вій
Дві мертві, холодні сльози потекли.
Що ж ви стоїте коло мене у сні!..
Ви мертвий, ви мертвий — ви не батько мені!
— Схаменися, сину, аж ось рука
Мозоляста моя, мужицька рука.
І я б до згоди з тобою дожив,
Коли б мене вночі куркуль не убив.
І все далі вперед простягалась рука,
Син за руку схопив — деревляна, суха
Не стулялась, не гнулась батьківська рука.
Червоноармієць прокинувсь пітний.
На лаві прокинувсь коло стіни.
Задеревеніла, негнучка
Приклад рушниці стискала рука.
Горянин Андрій Дюдя стояв на сніжнім пагорбі й крізь сніг він побачив землю. Це та була земля, що мала йти під колектив. Дюдя повернувся й пішов до сільради. Мовчки увійшов він у хату, голова й слюсар Шарабан теж замовкли й пробували вгадати, що він скаже.
«Так ти кажеш, Андрію, не треба посилати до району? — спитав голова. — А як же ми тут будемо з куркульнею? Уже й горян зачепило, уже й середнячки збиваються коло Перепіччиної хати».
«Голово», — сказав Андрій Дюдя; голова й слюсар Шарабан аж здригнулися, почувши його голос, наче вовік не сподівались, що він заговорить. «Голово, — сказав Андрій Дюдя, — пиши мені розвід із жінкою».
Голова й слюсар Шарабан сиділи мов соляні стовпи. Потім одразу, удвох почали намовляти Андрія, щоб не робив цього, щоб підождав, хоч поки все влаштується, що він же ж двадцять років прожив із своєю жінкою в добрій злагоді, що як йому дати розвід, то куркульня без сумніву абсолютно забере гору й провалить справу колективізації. Але Андрій Дюдя мовчки стояв на своєму й не рухався з місця. Слюсар Шарабан замовк, а голова казав далі, й слова його неначе розтавали, як сніг на сонці.
«Годі, голово, — сказав, кінець кінцем, слюсар Шарабан. — Не можеш ти силувати його жити з жінкою. Чоловік не півень, і не можеш ти йому підсувати курку. Двадцять років жив, а тепер жити не хоче. У гречку він не скакає, але куркульської ідеології не хоче. Посилай по Марту».
Довго й дбайливо вдягали Марту подоляни. На голові їй перемінили пов'язку, Перепеччиха найкращу свою дала сатинову кофту, спідницю нову принесено з скрині, ту, що її вдягати на Великдень. На це вдягли їй осіннє пальто Перепіччиної дочки, а позверх пальта нового натягли кожуха, вишиваного червоним і жовтим зі смушковим коміром, щоб не замерзла мучениця, їдучи до сільради. У руки дали їй іконку святої діви Марії з непорочним сином, і Перепічка добрі запріг коні. Немов свята великомучениця, піддержувана дівчатами подолянськими, вийшла Марта з хати, й обачно й гарненько її посаджено в сані. Чистої свіжої соломи наклав у сані Перепічка, й соломою вкрито їй ноги. Поволі й побожно охристилася Марта й уклонилася низько народові.
«Голубоньки мої, братіки сизокрилі, батечки мої й ти, мати моя рідная. Викликають мене недолужну грішницю у сільраду. Не знаю я, чи витерпить серденько моє, чи вже лусне з болю. Моліться за мене Богові всемогутньому й усім святим, а я, мабуть, швидко, ой швидко за вас, за всіх молитимусь».
Якась дівчина розчулилася й зойкнула вголос. Іще дехто заплакали з бабів, дивлячися на мученицю, на сумирне обличчя її, на заплющені очі, на схрещені руки.
«Не знаю, ясочки мої, безневинні пташата, що мені буде в сільраді. Може, то вмисне кличуть мене, щоб віку мені вкоротити, може, в кайдани мене закують і посадять у льох, щоб я там умирала, світу божого не бачивши. Розлучать мене з вами люті звірі, недолюдки й погублять мене недолугу. Не кидайте ж мене, доченьки мої, не попустіть глумитись із грішного тіла мого, а я за вас перед святим Богом молитимусь».
«Не попустимо. Не покинемо! — глухо загули подоляни, і над злими басами тонко засвічувались жіночі крики. — Не покинемо!» — і вся юрба посунула за саньми.