— Не я? А хто ж?
— Скажи йому, Лоурі.
— Скажи йому — що?
— Скажи що — кому?
Справа заходила в глухий кут. Меґ схилилась до Маккола.
— Просто слухай. Не говори. Доки я була всередині тебе, я вивільнила деякі твої розумові здібності.
— Це шахрайство.
— Що ти кажеш про “Шахрайство”? — запитав Деззі. — Ми вже не випускаємо “Шахрайства”. Цю передачу продали.
— Використовуй силу своєї думки. Змусь цього дауна відчинити прохід.
Лоурі знизав плечима. Можливість контролювати чиїсь думки була не менш неймовірною, аніж решта того, що сталося з ним за останню добу. Лоурі хижо вирячився на охоронця.
— Ти відчиниш прохід.
— Сумніваюсь.
— Сконцентруйся, Макколе. Переконай його силою своєї думки.
Лоурі зціпив зуби, скеровуючи свою волю тоненьким промінцем.
— Ти відчиниш прохід, бо я так хочу!
Очі Деззі тьмяніли, мов пошкрябані скельця.
— Так, Повелителю.
— Спрацювало, — гордовито мовив Лоурі. — Я — супермозок!
— Що сталося, Повелителю? — запитав охоронець. — Розвернути тебе й дати копняка? Коли ти так наказуєш.
— Я не думав про таке!
— Зате я думав. Вимітайся звідси. Доки я не викликав швидкої. Теж мені жрець вуду.
Лоурі поглянув за спину. Безтілеса постать Меґ заходилась від реготу.
— О-ха-ха. Дуже смішно.
— Вибач, — ледь переводила подих Меґ. — Не можу вгамуватись.
— Треба було здогадатися.
— Звичайно, треба було, — погодився Деззі. — Мені здається, я вже чув усі можливі вибачення.
Лоурі заплющив очі. Цілий рік не було до кого мовити. А тепер дві розмови одночасно.
— Я ніколи туди не пройду.
— Ти можеш заспівати це, дідусю.
Меґ підлетіла ззаду до незворушного дублінця.
— Наскільки я розумію, мозок — наче фортеп'яно. Треба лише правильно натискати клавіші. — Вона закачала рукави і застромила руку охоронцеві у вухо по лікоть.
— Бр-р-р, — скривився Лоурі. — Яке паскудство.
— Стережися, я можу оскаженіти щомиті.
Меґ скреготала зубами, доки копирсалася в голові охоронця.
— Ага, ось воно. Приготуйся скоритися цілковито й беззаперечно.
Лоурі здалось, що він почув, як Меґ натиснула якийсь внутрішній перемикач.
— Слухаюсь.
Деззі й справді не той став. Почав стукати коліньми одне об одне й трясти руками, наче перебираючи струни.
— Гм-м, — Лоурі розмірковував уголос. — Він мені когось нагадує.
— Так, того патлатого рок-н-рольника.
Враз Деззі завантажив кліп на пісню того співака, достоту повторюючи всі його викрутаси стегнами й тремтіння губ.
— Упс, — сказала Меґ. — Не та кнопка.
Вона спробувала знову. Меґ шукала кнопку, як ведмідь вулика.
— Здається, ось вона.
Втішного було мало. Тепер Деззі іржав, як кінь.
— Господи, та вселися в нього.
— І не подумаю. Мені галімосно і від твоїх спогадів. Не кажучи вже про весь цей мотлох середньовічної поезії. До речі, я вже знайшла те, що шукала.
Клац. І Деззі почав старанно перебирати руками й ногами, мов слухняне кошеня.
Лоурі обережно кахикнув:
— Дезмонде. Чи можеш ти мені відчинити прохід?
Деззі всміхнувся на всі тридцять два:
— Звичайно, чоловіче. А чи знаєш ти, чому?
— Ні, Дезмонде. Чому?
Сльоза скотилася з ока охоронця.
— Бо я люблю тебе, чоловіче. Я люблю тебе і всі-всі-всі квіти, що є на землі, я люблю багатоповерхові автобуси. Я навіть люблю тринітських студентів за їхні смердючі куртки й уїдливі зауваги. Я люблю всенький світ, чоловіче. — Стиха схлипуючи, Деззі легенько натиснув на кнопку, і прохід відчинився.
— Дезмонде, можна мені отримати перепустку?
— Звичайно, чоловіче. Чому б тобі, як вертатимеш, не перебути ніч у моєму прихистку? Ми змогли б порозкошувати його голосом.
— Звучить звабливо, — сказав Лоурі, геть ніскілечки не зрозумівши, що саме охоронець тільки-но утнув. Він повернувся до летючої помічниці. — Що ти зробила з цим бідолахою?
Меґ знизала плечима:
— Я всього-на-всього побачила рожеву скриньку, сповнену щастям. У найдальшому куточку його голови. І відчинила.
— Він мені більше подобався як викидайло.
Лоурі минув широкий прохід, його впевненість зростала щокрок. Він пришпилив перепустку до підборта свого піджака й міг безперешкодно проходити в будь-який куточок телестудії, в тому числі, як він сподівався, й на зйомки передачі “Чай разом із Сесилі”.
Телемайданчик виглядав не так, як на екрані. Насправді він був менший. До того ж на екрані не видно країв. Здавалося, наче якийсь велетень відкусив шмат хатинки, а тоді, не вподобавши її смаку, виплюнув у Доннібруці. Лоурі трохи занепав духом. Розчарування випливало з нього фіолетовими струменями.