— Чи певен? Так. Доки ще маю силу.
— Тоді окей. Дозволь мені прибрати ту камеру. До війни її не було, їй-богу.
Лоурі виплюнув згусток слизу в траву.
— Атож.
Меґ полетіла до верхнього краю паркану. Металева камера загула й повернулася до неї, як цікавий до всього робот. КАМЕРА, подумала Меґ, різко повертаючи об’єктив праворуч. Познімай-но трішки іншу ділянку газону.
Зверху Лоурі здавався ще нещаснішим. Навіть новий костюм не міг приховати його сутулих плечей і тремтячих рук. Було цілком зрозуміло навіть підліткові, що Лоурі довго не протягне. Шість місяців можуть обернутись на шість тижнів або й днів, якщо все діятиметься з такою швидкістю.
— Лоурі, тобі треба лягти в лікарню, — тихо мовила Меґ, спускаючись із паркану.
— Ні, — гарикнув старий, краплини холодного поту блищали на його чолі. — Що я зроблю, лежачи в ліжку? Те, що робив усе своє життя. Нічого! Ну то як, ти мені допоможеш?
— Не знаю. Не певна.
— Переймаєшся своєю дорогоцінною аурою?
— Ні. Здуру хвилювалася за тебе.
І обоє замовкли. Схоже на те, що вдача залишається з тобою навіть по смерті. Проте в Меґ була перевага: вона не відчувала, як гострий вітер пронизує ноги до самісіньких кісток.
— То що? — врешті-решт озвався Лоурі, потерпаючи, що мусив першим порушити мовчанку.
Меґ зітхнула.
— Посувайся.
Вселятись було щораз легше. Так ніби вона знала, в якій частині мозку розміститися. Жодних тобі проблем із цими доставучими старечими спогадами чи болячками. З неї годі, вона нічого цього не хоче. А ось лізти було куди важче, ніж вселятися. Меґ відчувала, як її енергія згасала: так неначе вона задихалась, але подумки, звичайно. (Якщо ти, читачу, — дух, то зрозумієш мене, як ніхто інший).
Вона зігнула Макколові пальці, негнучкі, як іржаве залізо.
— Буде нелегко.
Паркан височів над нею, видаючись іще вищим, ніж коли дивитись на нього з землі. Макколові великі важкі черевики нізащо не хотіли пролазити в крихітні ромбовидні дірочки в сітці. Меґ роззулася, зв’язала шнурівки докупи й почепила взуття собі на шию. Болото скрапувало на шкарпетки.
— Холодно, — гигикнула Меґ. — Я пам’ятаю, що таке холодно!
— Може, ти вже рухатимешся? — вигукнув Лоурі зсередини власної голови. — Доки я не схопив запалення легень!
— Окей, старий буркуне. Закрийся вже! — Вона пригладила Макколові волосся.
Жарти жартами, а завдання було не з легких. Навіть якби Меґ дерлася парканом у власному тілі, вона не знала б, чи добереться до верху. Вона застромила пальці в металеві кільця й полізла.
На півдорозі Меґ відчула, як страшенно розболілися суглоби. Біль шмагав по руках і ногах, наче невидимий батіг. Вітер гримів сіткою, здавалось, він от-от струсить парканного альпініста.
— Добре, що не йде…
— Мовчи! — застережливо вигукнув Лоурі.
Меґ замовкла. Вона ніколи не вірила в долю, добру чи лиху. Але зараз вона ладна була повірити у що завгодно. Після нескінченних стогонів і впрівань їй нарешті вдалося вмоститися на вершечку паркану.
— Ти пітнієш, як свиня, — пробурмотіла вона. — Твоїй сорочці гайки.
Макколове серце боліло. Навіть її присутність не вгамовувала болю. Меґ була певна, що якби старий дерся парканом самотужки, то давно упав би трупом просто в болото.
Меґ затрималася на вершечку, щоб перепочити. Вітер обвівав їх зусібіч. Ти подумаєш, що рекламні щити мали б хоч якось захищати від вітру. Анітрішки. Вітер шугав крізь простір між ними так само навально, як вода крізь пожежний шланг.
Меґ перевалилася на той бік. З Макколових ніг було мало користі. Він учепився за сітку руками, повісивши на них усю свою тушу. Суглоби боліли не по-людському. Після нескінченного змагання Меґ таки гепнулася простісінько в калюжу. Вода намочила Макколові зад.
— Вже й не знаю, як ми звідси виберемось, — видихнула вона. — Але певно що не так, як сюди забралися. Ще раз перекинемо наші кості через паркан — і нам обом гайки.
Вона вислизнула зі старечої голови, повертаючи власникові можливість керувати власним тілом. Лоурі відчував, як старе серце гупає в грудях.
— Божевілля, — прохрипів він. — Дурість.
Уперше Меґ зраділа з того, що була духом.
Принаймні зараз вона не відчуває смерті.
— Те, про що я казала.
Лоурі трохи полежав під парканом, калатання в грудях обернулося на тупий біль.
— Гаразд. — Лоурі тяжко дихав. — Мені вже краще. Ходімо.
— Ти певен?
Старий підвівся.
— Не бачу підстав здаватись. Ми вже відкусили чималенький шмат.
— Ми? Ти ж просто сидів і дивився. Це я тягла твоє немічне старече тіло через паркан.