Так Меґ Фінн запевняла себе, що бачить сон. Гарний сон, до речі. Жодних тобі вітчимів із сокирами чи мерзенних поліціянтських лап, що намагаються запхнути тебе до поліційного буса. Вона вирішила розслабитись і насолоджуватися сном.
Тунель видавався довжелезним — аж нескінченним. Та враження розтануло, перерване дзеленьканням блакитних вогників, що пульсували вздовж тунелю так, наче то билося серце якоїсь фантастичної істоти. Решта вогняних цяток пливли у ледь прозорому повітрі. Меґ зрозуміла, що то насправді були люди.
Люди летять у тунелі? Вона, здається, вже чула про це? Щось про тунель і світло.
Меґ Фінн сказала собі: я мертва. Вона чекала, що на неї зійде одкровення. Не зійшло. Ані конвульсій, ані волання чи ридання. Так наче тунель анастезував її мозок. Не те щоб її життя вдома було якимось винятковим. Але вона таки встигла дечого натерпітися. Може, їй удасться знову побачити маму. Хоча її мама, певно, в раю, а Меґ навряд чи летить туди.
Може, їй удасться спіймати Святого Петра на всілякі соціологічні штучки. Це була не моя провина. Суспільство існує для того, щоб звинувачувати, і бла, бла, бла і бла, бла, бла. Завжди спрацьовувало в суді для неповнолітніх. У всіх у залі очі були на мокрому місці, коли Меґ розповідала про нещасний випадок з мамою. Рай може бути куди твердішим горішком.
Хтось покликав її. Певно, ангел спустився, щоб розповісти, як сідати на цю божественну смугу. Втім, якось вайлувато як на ангела. Уявляєш собі, як вони грають на арфі і промовляють так солодко, як… ну, одне слово, як ангели. Хай там що було, а звучало воно, ніби пережовувало повнісінький горщик смоли.
Меґ поволі обернулась. Вона не була єдиною істотою, яка летіла в цьому напрямі. Хтось або радше щось мчало позад неї. Спершу воно було собакою, а за хвилину — хлопцем. Собачі обриси проступали під людською шкірою, з'являючись, наче комп’ютерні ефекти. Жахливо. Безглуздо. Проте на диво знайомо.
— Ригачко? — мовила нерішуче Меґ. — Ти?
Її голос лунав незвично і ніби час від часу завмирав. Те, що було Ригачкою, тепер могло лише скиглити, як Скубіду. Але то був її напарник, не хто інший, як він. Здається, газовий бак таки відірвався на хлопцеві та його псові. Ригачку з Раптором було так ретельно перемішано, ніби їх добряче сколотили в блендері. Досить дивно, але таке місиво пасувало Ригачці. Так ніби завжди було в ньому.
— Ну як, Ригачко? Очухаєшся?
Собакохлопець спромігся лише налякано витріщитись: його пальці, вкриті хутром, перетворювались на пітбулячі лапи. Сльози і слина котились по обличчю, скапуючи з хутряного підборіддя.
О ні, думала Меґ. Спершу він звалився мені на голову на Землі, а тепер я мушу бути поряд із ним усю вічність!
— Меґ! Допоможи мені!
Ригачка дивився на неї собачими очима. Дуже зворушливо, подумала Меґ.
— Іди під три чорти, Ригачко! Ти хотів мене вбити!
Вона закліпала. Але ж Ригачка її таки вбив! Він убив їх усіх!
— Убивця! — вигукнула Меґ.
Колишній Ригачка одразу відповів би щось навздогін. Але не ця нова істота. Він лише… вона лише жалісливо скавуліла.
— Це ти винен, Ригачко! — верещала Меґ. — Я казала тобі не стріляти! Я тобі казала!
Вони зі свистом промайнули поворот. Угорі тунель роздвоювався. Неможливо було перерахувати всіх. Угору — вниз. Добре — зле. Рай — пекло. Меґ хапнула повітря. Це вона. Розплата за всю жорстокість до ньюфордських мешканців.
Течія несла їх із карколомною швидкістю. Не було жодного тертя. Вітер не обвівав їхнього одягу і не надимав їм щоки. Гаряча тяга з нижніх ділянок тунелю щораз дужчала. Коли їх притягло ближче, Меґ розгледіла чорні, як сажа, постаті, що згрібали вилами всіх, хто прилип до стіни. Підганяючи їх дорогою до пекла.
Це не могло бути направду. Це не могло статися з нею. Чотирнадцятирічні не помирають; вони входять у період негараздів і переростають його.
Меґ бачила все в подробицях. Червоні розжарені бісівські очі тунельних істот. Сріблястий виблиск зубців на їхніх вилах. Задоволення від якісно виконаної роботи у їхніх посмішках.
Ригачка перелякано заскавулів і став щодуху розмахувати руками, наче це могло його врятувати. Меґ приготувалася.
Перед ними постали ворота до пекла — такі ж величезні, як і сонце, і такі ж гарячі. Меґ стисла кулаки. Вона не здасться так легко.
А далі напрям, у якому вона рухалася, змінився. Один легенький поштовх справа, однак достатній, щоб віднести її до нижчих ділянок тунелю. Віддих полегшення вихопився з її грудей. Чистилище, лімб, реінкарнація — байдуже. Будь-що було краще за те, що чекало на неї в кінці червоного тунелю.