— Бачити, дівчинко! Бачити! Фіолетовий. Праведники — грішники. Спокій — галас. Серединка на половинка.
Меґ намагалася зрозуміти:
— Що зі мною буде?
— Ні Перлисті Ворота. Ні Пекло. Назад.
— Назад?
Істота, що колись була людиною, закивала головою:
— Назад. Залагоджувати погані вчинки.
— Погані вчинки?
— Дівчинко бути тупий папуга, — сердито мовив Фліт. — Вчитися говорити правильно! Погані вчинки робити в тілесному житті. Назад, назад, летіти назад. Лагодити. Потім колір блакитний-блакитний.
Примарне серце Меґ забилося швидше.
— Я можу повернутися? Знову ожити?
Фліт захихотів, радісно плещучи в долоні.
— Ожити? Ні. Привид — бабах! Допомагати тим, кого ображати. Брати осад із душ.
Дуже важко було дізнатися щось по суті з цієї розмови. Фліт так давно не знався з людьми, що його словниковий запас зійшов на самі повсякденні поняття. Наскільки Меґ зрозуміла, вона мала вибір. Або залишатися тут на драбині, або повертатись і залагодити справи зі старим Лоурі. Вибір невеликий. Буркотливий кліщ або… два буркотливі кліщі. Як можна залагодити гріх? Що вона мусить зробити?
— Поспішати, дівчинко, — порадив Фліт. — Час збігає, тік-так, тік-так. Добро пропадати марно.
Меґ витріщилася на свою ауру. Крихітні червоні зблиски струменіли поверх фіолетового. Якщо енергія привида витече з неї, їй судилося бути внизу в пеклі разом з Ригачкою. Вона відчувала тяжіння пекла, наче компасна стрілка Північний полюс. Жмутки аури відпадали від неї і мчали до пекла, як вода зі зливного бачка.
— Як мені повернутись?
Блакитна істота знизала плечима:
— Фліт не знати точно. Ніколи не траплятись доти. Фліт чути від інших кліщів.
— Ну, і що Фліт чув?
Фліт показав на мармурову стіну:
— Іти крізь.
— Я пробувала, — проказала Меґ, потираючи шию, — не спрацьовує.
— Не думати СТІНА. Думати ДІРА.
Звучало, наче розмова інтернет-серфінгіста.
— Ти певен?
— Ні, — зізнався тунельний кліщ. — Кренк мені казати.
Кренк? Може, ще одна блакитна істота з обмеженим словниковим запасом? Меґ спробувала впорядкувати свої думки. Діра, думала вона. Діра, діра, діра. Ця думка захопила її вщерть і закрутилась у ній, наче ураганчик. Невдовзі те слово гриміло в її голові, збігаючись із биттям пульсу. Діра, діра, діра. Що до біса з нею робиться? Ніколи в житті вона не могла зосередитись на чомусь. Не могла. Та життя не заважає їй зараз.
Вона простягла руку. Стіна видавалась таки м'якшою. Наче вода. Наче повільна хвиля, що розходиться ледь помітними брижами. Її пальці торкнулися поверхні і втонули. Срібні зблиски вигравали довкола.
— Бачити?! — зрадів кліщ.
Меґ втягла руку від стіни назад і зігнула пальці. Здавалось, усе працює. Непогано, як на покійницю.
— Іти, дівчинко! Іти! — підганяв Фліт. — Пекло сильний.
Меґ кивнула головою. Що далі вона буде від цього місця, то більше часу матиме. Їй потрібна кожна часточка сили, залишеної в її тілі, щоб полагодити старого Лоурі.
— Окей. Я йду. Сподіваюся, ти маєш рацію. Це краще, аніж пряма дорога до пекла.
— Ні, ні, ні. Фліт упевнити. Просто вдома.
Нічогісінько не заважає їй піти. Крізь стіну — і аут. Вона нічого не боялася за життя і нічого не боятиметься за післяжиття. Вона глибоко вдихнула і…
— Дівчинко, чекати!
— Що? — швидко мовила налякана Меґ.
— Тримати, — Фліт щось стискав у руці. Два камінчики з кошика. Блакитні зі срібним візерунком.
— Осад із душ. Дуже батареї.
— Дякую, Фліте, — сказала Меґ, засовуючи камінці далеко в кишені своїх комбаток. Це саме те, що їй треба. Кілька камінців. Спокуха, краще не викидати на очах у цього хлопця. Може образитись.
— Дівчинко, іти зараз! Швидко. Дорожня машина швидко.
— Біп-біп, — нервово відповіла Меґ.
Вона знову ввійшла в кам’яну стіну. Зблиски витанцьовували довкола її зап’ястків, довкола її ліктів — аж ось вона щезла.
Миїші копирсався в Ригаччиному мозку.
— Ну? — нетерпляче мовив Вельзевул.
— Не квапте мене, — пробурмотів миршавенький японець, не зводячи очей із сірих драглів, що лежали перед ним.
— У мене ще купа справ, Миїші. Рятувати його варто?
Миїші випростався, струшуючи дрігву з рук.
— Не в такому стані. Мозок собаки і цього пацика змішалися надійно. Надійніше не буває.